Глава 8. Ксав'єр

Еліас Лайонхарт прогулювався територією академії А́нсворт, роздумуючи про щось своє. Останнім часом його непокоїло дуже багато думок. Він то згадував своє минуле, то міркував про майбутнє, геть не зациклюючись на теперішньому. Чесно кажучи, у нього були вагомі причини зануритись у себе. Він робив так завжди, коли мав приймати важливі рішення.

– Ти ще тут? – ззаду налетів Йохан, похлопуючи друга по плечі. – Я думав, ти вже давно пішов. Здивований, що ти залишився мене чекати.

– Ти довго, – коротко буркнув Еліас.

– Хах, я, якщо ти не пам'ятаєш, тут працюю взагалі-то, а не байдики б'ю. Нагадаю: це ти в нас можеш дозволити собі розслабитись, тому що зайнятий лише тоді, коли набіги чудовиськ, а я працюю щодня. Навчання студентів алхімії – подвійна наука, і я не тікаю від цього, як дехто, – Йохан грізно подивився на друга, роблячи особливий наголос на останньому слові.

– До речі, про навчання... – Еліас важко зітхнув. – Я вирішив.

– Що?

– Я прийму пропозицію Його Величності стати тимчасовим викладачем академії і візьму кронпринца Рафаеля в учні.

– Ого, – Йохан зупинився і, здивовано глянувши на співрозмовника, зняв окуляри, аби протерти їх. – Я не очікував, що ти так швидко приймеш це рішення, знаючи, який тернистий шлях пройшов зі своїми колишніми учнями.

– Я просто подумав, що мої вагання можуть коштувати комусь знань і часу. Я не маю права забирати у студентів можливість навчатися і переймати чужий досвід.

– О, так от на що потрібно було наголошувати, щоб ти швидше погодився? – Йохан іронічно усміхнувся. – У будь-якому випадку, вітаю знову в учительських лавах, колего. Відсвяткуємо це десь? Але цього разу оплачуєш ти все!

Друзі вийшли за ворота академії і майже звернули на стежину, обговорюючи місце, де могли б відпочити і поговорити, коли краєм ока помітили юнака, який вибігав з академії і за яким гналися троє його однолітків. За декілька секунд вони зникли за поворотом.

– Це він... – мовив Еліас, все ще чіпляючись поглядом за стіну, за якою пропали парубки.

– Хто? Ти про що?

– Той хлопець з підпільних магічних боїв.

– Справді? Тобі не здалося? – перепитав Йохан, але помітив, що друга вже немає поруч. – Ей, ну куди ти?! Змінюй, будь ласка, свою звичку отак раптово зникати, бо я через тебе посивію раніше, ніж стану батьком!

Йохан послідував за Еліасом, що наздоганяв хлопців. Лише через кільканадцять хвилин і декілька високих парканів, друзі зупинилися, тримаючись трішки поодаль і спостерігаючи за ситуацією.

– О боже, я не виробляв такі піруети з п’ятнадцяти років, – простогнав Йохан, хапаючись за спину, після чого, кинувши погляд на блакитноокого, здивовано промовив: – Це справді той хлопчина з підпільних магічних боїв.

– Так от чому він має такі хороші магічні навички, – зрозумів Еліас, оглядаючи здалека форму юнака. – Він студент академії А́нсворт.

Хлопчину оточили, і почалася розмова на підвищених тонах. Однолітки викрикували якісь образи, тоді як блакитноокий вимучено усміхався, намагаючись налагодити з ними контакт. Парубки розгарячилися ще більше, і за мить один з них почав щосили гамселити юнака.

– Ти не збираєшся його рятувати? – запитав Йохан, слідкуючи за студентами.

– Навіщо? Я вже раз протягнув йому руку допомоги, але він відмовився її прийняти, – мовив Еліас, не зводячи очей з побиття блакитноокого.

– О, невже ти ще гніваєшся на нього через те, що він не прийняв хустинку, яку ти йому так щиросердно запропонував?

– Що?.. Ні! Я не такий дріб'язковий! Ти не подумав, що він навмисно втік в це безлюдне місце, щоб ніхто не міг побачити його побої?

– Чесно? Я вважаю, що хлопець втнув дурню, утікши сюди, – Йохан поправив свої окуляри і подивився на друга. – Якби він залишився на території академії, у нього було би набагато більше шансів уникнути сутички.

– Ти маєш рацію, та є одне "але"... Він ніколи й не хотів її уникати, – Еліас кивнув головою у сторону руху, і Йохан повернув свою увагу на юрбу.

Очевидно, так і не домовившись з однолітками, блакитноокий повністю перейняв ініціативу в бійці. Він по-максимуму використовував свою магічну вправність, аби завдати якомога болючіших ударів своїм зловмисникам. Почувся хрускіт кісток, після чого один парубок втратив свідомість. Двоє інших, зрозумівши, що підготовлені атаки не приносять очікуваного результату, почали захищатися що є духу. Вони перепробували деякі оборонні формули, що вивчили за цей час в академії, але атаки блакитноокого майже завжди досягали цілі, змушуючи нападників відступати в паніці.

– Дай вгадаю, – мовив Йохан, спокійно спостерігаючи за цим всім. – Ти чогось такого й очікував, раз не захотів одразу допомагати цьому хлопцю?

Еліас не відповів, але на його обличчі з'явилася лукава і, на диво, самовдоволена усмішка, яка й була найщирішою відповіддю на запитання друга.

– Може, ти допоможеш хоча б цим трьом? Вийдеш до них, трішки прочитаєш нотацій, а потім всі розійдуться по своїх кутках? – запропонував Йохан.

– Ні, я вже казав, що не буду влазити у їхній конфлікт. Життя вчить краще за будь-які нотації.