Глава 4. Підпільні магічні бої (І)

Калейдоскоп долі склався так, що в той же день, тими ж самими брудними і бідними вуличками лабіринту йшли ще двоє чоловіків.

– Ну і куди ти мене тягнеш? – запитав чорноволосий і нахмурено подивився на друга, запалюючи над рукою магічний вогонь, щоб хоч якось освітити шлях. – Ми могли б спокійно поговорити десь в кафе, а ти привів мене в якусь діру.

– Зачекай! Ти просто не знаєш, які розваги собі вигадали ці бідняки! Невже тобі важко трішки пройтися з другом? Ми не бачилися цілих п’ять років, – невдоволено буркнув другий і, поправивши свої окуляри, зазирнув у карту.

– Краще б ще стільки не бачилися, якщо ти вирішив водити мене по цих лабіринтах.

– Еліасе, я знаю, що ти дуже скучив за мною, та не хвилюйся. Тепер ми будемо бачитися щодня. Тебе ж ніби запросили викладати в академії? Я впевнений, що студенти будуть раді бачити своїм викладачем графа Лайонхарта – героя багатьох битв з чудовиськами.

– По-перше, я ще не погодився на цю пропозицію. По-друге, я в Ампі лише через прохання Його Величності навчати кронпринца Рафаеля. Ти ж знаєш, ніхто з моїх колишніх учнів не виправдав сподівань, тому я вже проти цього. Ти ще й хочеш, щоб я навчав й інших студентів, – мовив Еліас і повернув праворуч, крокуючи за другом.

– Що значить «ніхто з моїх колишніх учнів не виправдав сподівань»? У тебе їх було лише двоє, а говориш так, ніби десятеро. І тільки дурень відмовиться викладати в академії Ансворт. Сподіваюся, ми зараз говоримо не про тебе.

– Ох, Йохане…

– Тихо! Чуєш? – чоловіки зупинилися і уважно прислухалися до гулу голосів. – Я ж казав, що це тут! Той старий правильно намалював цю карту і не збрехав!

– Зачекай, що?! Ти завів мене в цей лабіринт, у якому, до речі, можна легко заблукати і ніколи не знайти шляху назад, хоча й сам тут уперше?! – Еліас насуплено зиркнув на друга.

– Ей, де твій авантюристський дух? Не розумію, як ти міг виграти стільки важливих битв, стати національним героєм Алі́тії, якщо такий боягуз? Може, ти старієш? Скільки тобі у цьому році? Тридцять п’я… – не встиг закінчити Йохан, як отримав добрячого запотиличника.

– Щоб ти знав, ця риса характеру називається обережність, а не боягузтво! І воно по-особливому цінується на полі бою.

– Добре, добре. Я зрозумів. Не розмахуй так руками, у тебе вони занадто важкі.

– Годі теревені правити. Швидше показуй, що ти хотів.

– Хах, справді старіє… Навіть бурчить вже як дід…

– Йохане!

– Та зрозумів уже! Веду!

Двоє чоловіків пройшли ще трохи, повернули праворуч вчетверте і натрапили на дверцята. Йохан уважніше придивився до карти, після чого смикнув за ручку, і друзі пройшли вперед.

– Хто? – почувся з-за стіни грубий бас.

– Дикі качки прилетіли на озерце. Сподіваються зловити рибку, – відповів Йохан і зустрів збентежений погляд друга. Поправивши окуляри, він прошепотів Еліасу, виправдовуючись: – Я не божевільний, правда! У них пароль такий. Мені той старий розповів.

– 1500 лемів, – мовив чоловік за стіною, добре роздивившись гостей у світлі магічного вогню через отвори.

– Скільки?! 1500 лемів тільки за один прохід! Навіть якщо зроблю ставку, незрозуміло чи мені це окупиться! Та це ж справжнє здирництво! – залепетав Йохан. – З бідняків ви теж стільки берете?!

– А ти бідняк? По тобі не скажеш. Не кожен містянин золоті персні на пальцях носить, та й одягнуті ви дорого. Видно, добре торгівля йде, чи не так? – запитав своїм басом чоловік, не зовсім вгадавши із соціальним статусом гостей. – Слухай, чоловіче, ти або плати, або вимітайся геть, щоб очі мої тебе не бачили! Тут тільки я вирішую, скільки хто буде платити.

– Хм, дідько… Еліасе, може ми поділимо плату і…

– Це ти мене сюди приволік, тобі й розплачуватися, – жорстко відрізав чорноволосий, схрестивши руки на грудях.

– Тц, хай тобі грець! – Йохан різко відчепив з пояса невеликий мішечок з грошима і, розв’язавши його й показавши, що то монети, кинув на підлогу. – Тут рівно 1500, чи тобі ще перерахувати треба?! Сподіваюся, ти подавишся ними!

Двоє друзів пройшли далі, не чекаючи відповіді. Вслід собі вони почули веселий, майже божевільний сміх чоловіка, який раніше сидів за стіною. Сумнівів не було, він покинув свою схованку, аби власними руками полапати і перерахувати гроші, які щойно отримав.

– Ціна проходу точно фіксована, і це не 1500 лемів, а, думаю, десь 300-400, – мовив розгніваний Йохан. – Потрібну суму віддасть своєму роботодавцю, а решту собі забере. Звичайно, веселий. Коли ще зможе отримати за день суму, еквівалентну тримісячній зарплатні? Сподіваюся, ці кошти підуть його дітям на їжу чи одяг.

– Ні, завтра в нього не буде тих грошей, – Еліас задумано подивися собі під ноги. – Проп’є або програє. Діти залишаться голодними.

Між друзями запанувала гнітюча тиша, але її швидко перебили захопливі вигуки натовпу, а з-за повороту показалася огороджена арена. Люди щільно обступили її, голосно базікаючи один з одним і не приховуючи свого захвату.

– Так от про що ти говорив? – Еліас окинув поглядом приміщення. Як досвідчений бойовий маг він міг відчувати, що майже всі присутні тут були з нерозвиненою маною, окрім людей на арені. Це означало, що всі вони були далекими від магії і її використання. Сірі очі чоловіка простежили за людьми на арені, де мала розпочатися бійка, і Еліас зробив висновок: – Підпільні магічні бої.