Глава 3. Невидима стіна

Пенелопа відклала зошит і відкинулася на спинку стільця. Це геть вибивалося з правил етикету, але у кімнаті знаходилася лише одна вона, тому дівчина дозволила собі певну сваволю.

Руки нещадно боліли від постійного письма, але леді була зобов’язана все доробити. Пенелопі потрібно було ретельно підготуватися до наступних занять, навіть якщо вона прекрасно знала цей матеріал. Хоча невеличка перерва траплялася доволі рідко, зазвичай дівчина прагнула використати її з користю, а тому сідала щось читати. Та цього разу книжка не бралася в руки.

Пенелопа виглянула у вікно. Небо вже заволокло темним простирадлом сутінок, і на території маєтку засяяли кристалічні ліхтарі… Так, саме на території маєтку.

Молода леді рідко коли залишалася в гуртожитку академії і віддавала перевагу маєтку своєї сім’ї, що знаходився геть недалечко від місця її навчання. Хоча і в маєтку, і в гуртожитку для неї були створені найкращі умови, які тільки були можливі. Усе ж таки вона була Пенелопою Леєю де Кра́їзен – старшою донькою герцога Алі́тії, нареченою нинішнього кронпринца і однією із найкращих студенток академії, відомої на весь континент.

Дівчина зиркнула на зошит на столі, а опісля обвела поглядом всю кімнату. Найдорожчі чорнила, найкращі книги, доступ до яких мали лише обранні, найдорогоцінніші прикраси, найпрекрасніші вбрання… У її житті все повинно бути ідеально. Це правило, яке вона засвоїла ще з дитинства. Ідеальна репутація, ідеальні друзі, ідеальний наречений, ідеальний статус.

Це все було нормою, до якої Пенелопа вже давно звикла.

Ні, навіть не так.

Вона ніколи й не знала іншого, тому такі речі зовсім не викликали в неї подиву. Хіба ж вона винна, що краща за інших?

Так склалася доля, й іншим варто було змиритися з цим.

Молода леді підвелась і, відчинивши майстерно вирізьблені двері, прикрашені дорогими самоцвітами, покинула свою кімнату. Вона спустилася по широких центральних сходах, пройшла до дверей розкішної гостинної кімнати і…

Завмерла, так і не відчинивши їх.

З кімнати доносилася активна бесіда батька з матір’ю і сміх на два роки молодшого за неї брата.

Пенелопа чомусь саме зараз згадала, що сьогодні по-особливому поспішала з академії до маєтку. Окрилена звісткою про приїзд сім’ї, вона майже вирішила пропустити останнє заняття, що геть не було на неї схоже. Та все-таки її «раціо» взяло верх, і дівчина змусила себе досидіти до кінця.

Але тут і зараз, стоячи біля входу, вона не наважувалася навіть зайти в кімнату. Підсвідомо леді знала, що її і тих людей, які весело там щебечуть, розділяють не лише кімнатні двері, а щось набагато більше.

І ось це «щось» вона не може здолати вже багато років…

«Навіть якщо мені знадобиться перевернути весь світ догори ногами, – подумала молода леді, міцно стиснувши кулаки і погордиво піднявши голову. – Я зроблю так, що ця стіна розламається на міліони маленьких уламків, і врешті-решт зникне. І тоді я сидітиму поруч із вами».

Постоявши деякий час на місці, Пенелопа все-таки не знайшла сил зайти у вітальню. Вона повернулася до себе в кімнату і з ще більшим запалом поринула у навчання.

\.*.*.*./

Ксав’єр зібрав своє письмове приладдя і, зачекавши поки всі вийдуть із аудиторії, прошмигнув на вихід. Сьогодні в нього не було зайвого часу на вияснення стосунків з різними псами, що зазвичай його підстерігали, тому блакитноокий свідомо обирав велелюдні дороги в центр міста, де на нього точно б не чатували.

Юнак попетляв заплутаними вуличками, після чого опинився на головній площі. Хлопець не мав власного пристрою для вимірювання часу, а величезний годинник на вежі показував опів на п’яту. А це значило, що залишалося ще пів години до початку.

Блакитноокий прискорився. Тепер він знову занурився в глибокі нетрі бідних вуличок. Це, безсумнівно, був найбридкіший регіон невеличкого містечка Амп. Вузенькі вулички були різко викривлені, немов пальці відьми, доріжки покриті багном і помиями, а в усіх, хто вперше бачив потріпані й майже розвалені будинки, виникало закономірне питання, чи взагалі тут хтось живе. Де-не-де зустрічалися обірванці й дрібні крадії, а дорогу кілька разів перебігали величезні пацюки.

Здавалося б, що тут міг забути студент академії А́нсворт? Та для Ксав’єра це місце було життєво необхідним, тому що лише тут він міг швидко підзаробити непоганих грошей.

Нарешті дійшовши до пункту свого призначення, хлопець відчинив невеличкі дверцята, які, найімовірніше, вели в якийсь підвал, і, освітивши собі шлях магічним вогнем за допомогою формули, зайшов всередину.

Насправді, то був зовсім не підвал, а підземні лабіринти. Лише знаючи дорогу можна було залишитися в живих.

Правильну стежину блакитноокому показав колись один чолов’яга, зараз вже давно покійний. А зробив він це за те, що хлопчак повернув йому вкрадений кимось гаманець. Чоловік захотів винагородити Ксав’єра, зовсім не підозрюючи, що весь цей план з гаманцем був придуманий і підготовлений самим юнаком.

Саме Ксав’єр одного разу почув, як цей чоловік хвалився іншим, що знайшов можливість заробити, і розказував про ці лабіринти. Десятилітній на той час хлопчак, який багато років жив у злиднях, довго спостерігав за поведінкою й характером цього чоловіка і зробив висновок, що хоч незнайомець і не був благородним рицарем, та віддячити за добру справу був цілком здатен. От тоді в блакитноокого і дозрів план, в якому йому допоміг Джеремі, що зіграв роль злодія.

І Ксав’єр не прогадав.

Розіграти сценку з викраденням вийшло легко і без зайвих зусиль. Грошей у чоловіка було небагато, та й бідне життя не дозволило б йому так просто віддавати свої зароблені важкою працею кошти. Замість того, щоб дати юнаку рибку, чоловік дав йому вудку. Він не просто показав ці двері, а й правильний шлях у цих лабіринтах. З того часу хлопець став регулярним відвідувачем цього місця.