Глава 2. Мрії та прагнення

Академія А́нсворт відома далеко за межами королівства Алі́тії. У ній навчалося багато поколінь відомих людей, що зробили величезний внесок в історію світової магії, та й не тільки.

Ще десять років тому двері академії були відкриті лише для привілейованого стану населення, але ректорка Амалія Бе́ннет вирішила розширити пошуки самородків, тому з часом можливість навчатися тут отримали навіть простолюдини. Хоча поки що відсоток аристократії у рази більший, ніж звичайних людей. Отже, очевидно, що й утиски останніх доволі великі.

Зовсім не дивно, що погордиві аристократи геть не сприймали того факту, що інші верстви населення будуть навчатися разом із ними, а тим паче ділити на рівних одне приміщення в розкішному гуртожитку. Це було б неприпустимо!

Аби хоч трохи втихомирити їх гнів, місіс Бе́ннет виділила для простолюдинів окремий гуртожиток, куди Ксав’єр зараз і направлявся.

Піднявшись по обшарпаних сходах, хлопець зайшов у невеличку кімнатку, у якій були лише два ліжка, два стільця і одна шафа.

Саме там, сидячи на ліжку і розклавши свої зошити на стільці, який використовувався замість столу, русявий юнак писав домашнє завдання, допоки його увагу не привернув Ксав’єр.

– О, які люди повернулися до нас у кімнату, – мовив той, відклавши письмове знаряддя. Він хотів був сказати ще щось жартівливо-дошкульне, але помітивши нахмуреного і побитого приятеля, випалив геть інше: – Знову отримав на горіхи? Хто цього разу це організував?

Ксав’єр пройшов повз хлопця, нічого не відповідаючи, обережно поставив свою сумку на ліжко, після чого пошкандибав до шафи. Звідти він дістав невеличку баночку з маззю.

– Тц, я не розумію! Ти з легкістю можеш відбитися, не поранившись. Так навіщо підлазиш під удар?! – невдоволено буркнув приятель. – Дуже боляче?

– Форму шкода. Знову прати доведеться. Та й треба поглянути чи не порвалася ніде… Джере́мі, ти ж знаєш, що чим більше я показуватиму свої вміння, тим більше кляті аристократи давитимуть на мене. Зараз я можу відбитися лише тому, що вони думають ніби я слабак, і не прикладають до мого побиття ніяких зусиль. Якщо вони дізнаються, що я можу відбитися, то посилатимуть сильніших громил. Краще я дозволю їм декілька разів ударити себе, а потім відведу душу на їхньому побитті, ніж справді кожен день валятимусь без свідомості десь під воротами академії. Якщо вони хочуть побачити в мені жертву, тоді я покажу її їм, – пояснив Ксав’єр і, знявши форму й бережно склавши її на стілець, почав обробляти рани.

Джеремі, почувши ці слова, продовжував сидіти нерухомо і мовчки. Він був, певно, єдиною людиною, що знала про маски, які Ксав’єр вправно одягає на себе.

Раз – жертва, на інший – кат. Сьогодні – сіра мишка, завтра – перший порушник спокою. Старанний студент перед викладачами і свій серед своїх у компанії правопорушників.

Навіть зараз хлопець був впевнений, що його приятель старанно ховає від нього справжнього себе і свої цілі. Та лізти в чужі справи і зривати ці маски було не в правилах Джеремі. Це створило б занадто багато мороки і клопоту. Та й якщо Ксав’єру так зручно, то навіщо порушувати його спокій?

– На лице не забудь намазюкати. У тебе величезний синець на лівій щоці, – підказав Джеремі. – Дурень! Міг хоча б лице захистити.

– Мені треба, щоб «благородні» бачили, що їхнє замовлення виконали і мене справді побили. Тоді в них не виникатиме жодних питань, а ті громили самі не зізнаються в тому, що я їх відгамселив.

– Бісовий син… Ти бач, навіть це продумав…

– Годі критики. Краще стань на декілька хвилин моїм дзеркалом.

– Ліва рука, ззаду біля ліктя величезна подряпина, – ще раз підказав Джеремі. – Ну й вибрав же ти спеціальність. З одними аристократами у групі. Мені б твої прагнення.

– А хто ж тобі забороняв навчатися на бойового мага, як це роблю я?

– Ага, і разом із тобою відбиватися від скажених псів аристократів? Ні, дякую. Я обираю стабільність. Мені й алхіміком непогано. Тим паче в моїй групі більшість простолюдинів, і лише декілька чад баронів. У мене немає таких великих проблем, як у тебе. Це ти ставиш собі цілі вище неба…

– Якби я їх не ставив, то і ти, і я після сиротинця зараз десь важко працювали б, доки не постаріли і не віддали богові душу. А тепер ми вчимося в найкращій академії королівства. Чи ти вже забув, як ми потрапили сюди? – Ксав’єр перестав обробляти рани і запитально глянув на друга.

– Пам’ятаю, таке не забудеш. Без твоєї допомоги мене б тут не було. Довіку не зможу тобі віддячити за таку можливість… Праве плече, спереду синець.

– Дякую, але це не сьогоднішній. Збережу мазь на наступні рази, – блакитноокий накинув на себе сорочку і сховав ліки назад у шафу.

У двері постукали і, не чекаючи відповіді, відчинили. На порозі стояла молода дівчина, приблизно одного віку з хлопцями. Її руде волосся спадало на худі плечі, а на усміхненому обличчі красувалися веснянки.

– Ліко, яка дорога тебе сюди привела? – запитав Джеремі. – Щось трапилось?

– О, ні-ні! Просто, я чула, що Ксав’єр вже повернувся. От і зайшла побач… перевірити, – невпевнено пояснила вона своїм тихеньким голоском.

– Хм, перевірила? – байдуже перепитав блакитноокий.