Частина І. Глава 1. Полювання здобичі

Алі́тія, Амп, 380 рік

«Тц, я знову вляпався…» – подумав Ксав’єр, дивлячись на двох гігантів, що перегородили йому дорогу.

Таке траплялося не вперше і, він точно знав, не востаннє… Подібні ситуації переслідували хлопця майже щодня відколи він навчався в академії А́нсворт. А це, до речі, вже трохи більше пів року (за точними підрахунками самого Ксав’єра – 192 дні), тому юнак зовсім не знітився й не розгубився, лише підсвідомо завмер, зацікавлено роздивляючись громил.

– Ей ти! – почав той, що стояв зліва. На ньому красувалися чорні подерті штани, заяложена сорочка, рукава якої були засучені до ліктів, зате на шиї виблискував товстий золотий ланцюжок, більше схожий на нашийник.

«Хоча чому ж лише схожий? Це він і є, тому що ці люди – справжні пси. Пси аристократів», – міркував Ксав’єр, продовжуючи сканувати їх поглядом.

– Чого вирячився? Повилазило чи що?! – розлютився другий. Він був одягнутий подібно. Швидкими кроками громило здолав ту малу відстань до хлопця і майже по-дружньому закинув свою руку йому на плечі, притягуючи ближче до себе. – Малий шмаркачу, нам треба серйозно поговорити.

«Малий шмаркачу?! Та ти лише на декілька років старший за мене, виродку!» – подумки обурився юнак, та образа ніяк не вплинула на його переляканий вираз обличчя. Навпаки, в блакитних очах замиготіла паніка.

– Ой-ой, ти дивись як сполохався. Куди ж поділася твоя сміливість, а? Ти ж щойно так героїчно нас зустрічав. Аха-ха-ха, – розсміявся перший, підходячи ближче.

– Ну й правильно зробив, хоча це йому не допоможе.

– Хлопці, зачекайте! М-можливо, ми зможемо якось до-домовитися? – тремтячим голосом запитав Ксав’єр і підняв руки вверх, повідомляючи про свою капітуляцію.

– Цікаво… Наприклад? Знаєш, за твоє побиття непогано заплатили. Якщо запропонуєш більше, так і буде, ми лише трохи підправимо твоє гарне личко і відпустимо. Але що ти, сирота без гроша́ за душею, можеш нам дати?

– 2000 лемів за одне побиття – немаленька сума за таке щуреня як ти, правда? Навіть якщо продаси себе, стільки не заробиш. Тому навряд чи нам є про що говорити, – зізнався громило, грубо беручи хлопця за комір. – Хоча трохи жаль псувати такий милий писок, але що поробиш. Аванс уже взятий.

Ксав’єр хворобливо засіпався, намагаючись вирватися. Його блакитні очі забігали навколо в пошуку допомоги від інших студентів, але всі, хто був на території гуртожитку, проходили повз, роблячи вигляд, що нічого не бачать. Іншого виходу, окрім діяти як зазвичай, не було…

– Бачиш, ти всім мов більмо на оці. Ніхто й допомагати не хоче…

– Місіс Бе́ннет, допоможіть! – викрикнув юнак ім’я ректорки, змушуючи гігантів заклякнути на місці. Поява такої важливої персони поруч, коли вони виконували своє замовлення, пророкувала їм величезні нечувані раніше проблеми.

Варто було громилам повернути голови у пошуках ректорки й ослабити хватку, як Ксав’єр вирвався з їхніх рук і гайнув до воріт. Не минуло й кількох секунд, як розбійники зрозуміли, що то був обман хлопця, й погналися за ним.

Вибігши з території гуртожитку, блакитноокий направився у вулички, які були поблизу. Починало сутеніти, і височенні стіни будинків робили вузенькі вулиці схожими на лабіринти. Поблукавши, юнак забіг у найвіддаленіше малолюдне місце. Пані Удача не усміхнулася хлопцю: воно виявилося глухим кутом.

Тікати далі було нікуди. Ксав’єр зупинився, переводячи дихання.

– Ну що, попався, недоноску?! Бовдур, якщо так хотів врятуватися, треба було бігти в багатолюдне місце, – мовив перший розбійник, перекриваючи дорогу назад. Саме в той час до нього приєднався і другий. Вони зупинилися, важко віддихуючись.

– Хлопці, я не хочу з вами сваритися. Може, розійдемося мирно? Ви скажете, що все виконали, і отримаєте свої гроші, а я мовчатиму як миша, і всі будуть задоволені. Як вам такий варіант? – залепетав Ксав’єр, задкуючи до муру.

– Хах, він не хоче сваритися! – бандит спалахнув від нахабних слів і почав підходити ближче. – Добрий план придумав, але невчасно. Раніше потрібно було. Якби сказав перед тим, як почав тікати, то можливо й вийшло б щось, шмаркачу! – він різко прижав парубка до стіни й вгатив кулаком йому в обличчя.

Ксав’єр похилився і схопився за розбите лице, яке обпекло жалючим болем. Не встиг він опам’ятатися, як отримав ногою в живіт. Хлопець опинився скрюченим на землі. Щоб якомога швидше прийти до тями і полегшити біль, він декілька разів зробив глибокі вдихи, чим був дуже схожим на рибку, викинуту на берег.

Гіганти гучно розсміялися. Один із них рвучко підняв хлопця за комір й відвів руку вбік для ще одного удару. Цього разу Ксав’єр не зажмурювався і не пручався, а лише непомітно махнув пальцями за спиною.

– Якого?.. – минуло декілька секунд як громило зрозумів, що не може й на сантиметр приблизити свою закляклу в повітрі руку до обличчя юнака.

Ксав’єр глянув на правицю громили, після чого перевів погляд на нього самого й посміхнувся. У його блакитних очах, у яких раніше можна було побачити лише страх і послух, тепер спалахнули лихі іскорки вперемішку з ледь помітним азартом.

Ні один із бандитів ще не підозрював, що покірна на перший погляд здобич здатна бути найжахливішим мисливцем. Мисливцем, який може вполювати навіть таких хижаків, як вони самі.