20

Їх розбудили, як вже згодом виявилося, на самому світанку. Юлечці тільки-но вдалося так-сяк задрімати, коли грубе шарпання за плече розбудило її. Жінка розплющила очі й побачила, що у їхній комірчині появилися дві чоловічі постаті, лиця яких були прикриті чорними балаклавами. Поряд сиділа зарюмсана подруга, котру вочевидь підняли так само безпардонно як і її.

– Пішли! – коротко кинув один з тюремників.

Вони швидко вийшли на надвір, де панувала майже безпросвітна темрява. На небі не було помітно ні однієї зірки, повітря пахло дощем, не залишаючи й найменших сумнівів, що осіння мряка ось-ось розпочнеться. Десь недалеко під різкими поривами вітру гучно шелестіли крона чисельних дерев, наводячи Юлечку на думку, що вони знаходяться десь посеред великого лісу.

Обидвом полонянкам зав’язали руки за спиною, однак колишніх пакетів на голову вже не натягали. Причини цього вчинку прояснилися відразу, як тільки вони рушили в дорогу. По суті це була не дорога, а вузька гірська стежка, що петляла між височенних дубів, буків і ялинок. Попереду йшов один із викрадачів, який підсвітлював шлях маленьким електричним ліхтариком. Та світло було настільки тьмяним, що жінки кілька разів перечепившись через невидимі корені й каміння, ледь не беркицнулися на землю.

Десь за годину такої нелегкої мандрівки один з тюремників тихо прошепотів:

– Стійте всі. Дальше я піду один.

Вони зупинилися і жінки отримали довгождану паузу щоб хоч трішки передихнути. Обидві полонянки були взуті в чобітки на високих каблуках, тож ноги у них гуділи від напруження і болю. Однак добре перепочити їм не дали. Тихо завібрував телефон викрадача, темна постать на мить глянула на сяючий екран апарата, а потім різким помахом руки дала зрозуміти, що час продовжити їхню мандрівку.

Йшли тепер без освітлення, практично навпомацки і доволі недовго. Юлечка не встигла навіть й втомитися як попереду почулася притишена розмова:

– Ми домовлялися, що ти будеш один!!!

– Я що схожий на безумця самому везти таку суму грошей невідомо куди?

Голос видався рудоволосій вчительці до болю знайомим і вже за якусь мить вона впізнала свого чоловіка.

– Це мій офісний шофер, він тут тільки для підстраховки. Викуп я заплачу негайно, як тільки побачу свою живу та неушкоджену дружину.

Невидимий злочинець стиха свиснув і його спільник виштовхав жінок на невеличку лісову галявину. Нічна темрява тільки-но почала поступатися світанку і в неясній ранковій імлі Юлечка побачила дві чоловічі постаті. Одна з них належала її благовірному, а інша… Романові. А ще вчителька помітила в руках викрадачів зброю, щось схоже на обрізані рушниці, чи гвинтівки.

– Ось твоя дружина, – глухо пробубонів перший бандит – Де наш викуп?

Роман повільно підійшов до викрадача і мовчки кинув сумку з грішми йому під ноги. В туж мить пронизливо заверещав другий злочинець:

– Руслан, це не офісний водій. Я їх всіх знаю. То якийсь сторонній тип, напевне мент.

Дальше події розгорталися з блискавичною швидкістю. Роман навдивовижу спритно викрутив руку з обрізом першому бандитові, одночасно точним копняком в коліно змусивши його зігнутися дугою від болю. Другий злочинець все ж встиг підняти свою зброю й вистрелив у хороброго водія. Та здається не попав бо добре прицілитися не зумів. То Юлечка з пронизливим вереском вчепилася, в його балаклаву зриваючи її з голови, і перш ніж втратити свідомість від переляку, впізнала викрадача, який був одногрупником її сина.