19

Зовні благовірний Юлечки не справив особливого враження на Романа. Порівняно невисокого зросту, дещо огрядний в талії, з чорними кущастими віями й вже помітною залисиною на голові. Мабуть від хвилювання його овальне обличчя набуло сіруватого відтінку, тонкі губи дрібно тряслися, а в очах читався неприкритий переляк. Не важко було здогадатися, що викрадення дружини вочевидь геть вибили чоловіка з рівноваги і він тепер заледве стримується щоб остаточно не піддатися неконтрольованій паніці.

Сердито глянувши на сина чоловік роздратовано запитав:

– І навіщо ти вплутав у наші сімейні проблеми сторонню людину?

– Тату ти ж чудово знаєш, що я тебе одного не відпущу на обмін, – похнюплено відповів хлопець. – А пан Роман не зовсім стороння людина, він мамин приятель, до того ж служить у поліції. Все ж якась допомога тобі буде.

– Хлопці, а давайте не будемо сперечатися, – примирливо промовив Роман – Я вже все рівно задіяний в цій проблемі, то може остаточно проясните ситуацію і визначимся, що ми маємо робити.

Чоловік невдоволено глянув вже в сторону поліцейського і неохоче пояснив:

– Ситуація проста – сидимо і чекаємо на телефонний дзвінок від викрадачів. Потрібну суму викупу я вже зібрав, залишається тільки дізнатися час і місце обміну. А дальше вже будемо діяти, як вони скажуть. Тільки боюсь як би не було клопотів з вами. Вони ж попередили, щоб не було ніяких ментів, тільки я один і пакунок з грішми.

– Я не мент, – ображений тоном сказав Роман. – Я поліцейський водій.

На ці слова благовірний Юлечки нічого не відповів, лиш приречено махнув рукою і втомлено поплентався на кухню. Шоферові не залишалося нічого іншого як зручно вмоститися на ослоні в коридорі квартири, де він вже якось один раз побував і терпляче очікувати на подальший розвиток подій. В голові у нього роїлося безліч тривожних думок, а серце збуджено стукотіло в передчутті якоїсь великої близької неприємності.

Ждати довелося недовго. Десь через годину різко дзенькнув телефон і металевий голос коротко дав чітке розпорядження куди потрібно доставити гроші. Виявилося, що саме місце де має відбутися обмін знаходиться в віддаленому передгір’ї їхнього регіону, до якого треба було ще добиратися ледь не всю ніч. Конкретніші вказівки мали надійти вже згодом, коли викуп привезуть у визначений район. Робити було нічого. Обидва чоловіки не промовивши і слова спустилися в під’їзд, всілися в автомобіль і розпочали свою подорож у бентежну невідомість.

Значну частину шляху вони проїхали мовчки. Благовірний рудоволосої вчительки сидів за кермом, і Роман вирішив не відволікати його від дороги. Сам же новоспечений поліцейський намагався прорахувати можливі варіанти своїх дій при обміні заручниці. Правда нічого путнього йому в голову зрозуміло не приходило. Чоловік був звичайним шофером і про такі спецоперації знав лише з розповідей тих бійців загону яких возив на тренувальну базу. Наскільки такі історії були правдивими, а наскільки звичайними байками можна було лише здогадуватися. Єдине в чому Роман бу впевнений, так це у словах їхнього командира, котрий не втомлювався повторювати, що діяти треба згідно обставин і наперед всього не передбачиш.

Десь посередині шляху чоловік Лисички раптом перервав тривалу мовчанку несподіваним запитанням:

– Наскільки ви добре знайомі з моєю дружиною? Раніше я чомусь нічого про вас від неї не чув?

Питання захопило Романа зненацька, та він все ж зумів відповісти більш-менш врівноваженим тоном:

– Не так щоб вже й добре, просто був один неординарний випадок…

І поліцейський водій в загальних рисах про обставини їхнього знайомства, звісно опустивши деякі пікантні подробиці того що трапилося опісля. Співрозмовник невизначено хмикнув, однак здається повірив у почути. Навіть по якісь паузі розпочав своєрідну сповідь Романові:

– А я ж паскудний негідник… Уявляєте собі, хоч і кохаю цю жінку вже стільки років, та все ж здуру почав зраджувати… Захотілося екстриму, полоскотати нерви, спробувати щось новеньке й незвідане… А нащо?... Хіба й так було погано?... Ні, але що поробиш коли клепки в голові немає… Тепер все… Хай тільки визволю її… Більше ніяких любощів на стороні… Лише дружина і сім’я…

Роман бачив що чоловік на грані нервового зриву, а ще йому було надзвичайно соромно від своїх колишніх вчинків, тож єдине що він придумав, то запропонувати:

– Давайте я сяду за кермо, а ви трохи заспокоїтеся і відпочините.

Знічений чоловік погодився, вони помінялися місцями і решту подорожі проїхали мовчки. До світанку залишалися лічені хвилини як автомобіль зупинився на призначеному перехресті. Ніч була тихою й спокійною, а от прийдешній день обіцяв стати похмурим і дощовим. Скрізь опущену шибку вікна в лице Романа осінь дихнула сирістю і прохолодою, які однак збадьорили чоловіка й прогнали і найменші натяки на сон.

Чоловік підкурив сигарету і коли від неї залишилося менше половини задзвонив телефон. Знову пролунали розпорядження викрадачів як діяти дальше. Інструкції були нескладні, пройтися пішки у вказаному напрямку, і ждати на лісовій галявині обміну. Що здивувало Романа ні традиційних у таких випадках погроз та попереджень чомусь не звучало. Напевне вимагачі були настільки самовпевненими, що навіть і не допускали думки, що щось може піти не за їхнім сценарієм.

Призначена галявина видалася Романові чимось знайомою. Наче він вже колись тут був і раніше бачив оцей навколишній краєвид. Та як і коли, не давали йому спокою сумніви. Після нетривалих міркувань чоловік все ж був змушений визнати, що насправді все це лише видіння з його останнього сну, про благородного лицаря Ромуальда і загадкову відьму Джуліану та їхню загибель. Як все це уявне довкілля стало реальністю залишилося для нього незбагненною загадкою.