16. Сон третій

Вони подорожували вже майже тиждень. Від раннього світанку до пізнього надвечір’я все прямували й прямували вперед. Зупинялися лише для того щоб дати трохи перепочити коням та свій вгамувати голод й спрагу. Ночували зазвичай в придорожніх шинках якщо була така можливість, а як ні, то вкладалися спати просто неба. Джуліана виявилася вельми невибагливою супутницею, тож особливих проблем з нею в цьому плані не виникало. Зрештою вередувати жінці якось не пасувало, бо вона прекрасно розуміла які небезпеки загрожують їм обидвом, тож стиснувши зуби мусіла терпіти всі незгоди цієї виснажливої мандрівки.

Щоб не привертати до себе зайвої уваги та не викликати непотрібних запитань у сторонніх, рудоволосій відьмі довелося на деякий час змінити свою стать. За пропозицією Ромуальда Джуліана переодягнулася в чоловічий одяг і стала своєрідним джурою при лицареві. Звісно прислужник з неї вийшов дещо незграбний і не надто кмітливий, однак хоч таке-сяке маскування цей маскарад давав. В країні де вже не один рік точилася війна і навкруги вешталося стільки військових, дріб’язкові помилки одного непутьового зброєносця з жіночими рисами обличчя не мали б надто впадати у вічі.

Практично весь час проведений в дорозі вони мовчали. Чоловік спробував було завести розмову з жінкою на ранок після їхньої першої ночі шалених любощів, та вона глянула на нього з такою крижаною холодністю, що довелося на півслові прикусити язика, і міцно припнути свою цікавість. Зрештою про їм було говорити? Малознайомі люди, яких звороти долі звели на нетривалий час, щоб потім знову розвести, кожного по своїй життєвій стежині. Вона була загадкова відьма, магічні послуги якої виявилися конче потрібними для його Ордену, він же являвся лише вірним охоронцем чаклунки, головне завдання якого полягало забезпечити її особисту недоторканність, й благополучно довести до місця призначення.

В цій ситуації не було й мови про повтор інтимної близькості між ними. Джуліана і найменшим чином не натякала про своє бажання знову потрапити в обійми чоловіка, у Ромульда ж теж навдивовижу швидко згасла жагуча хіть до цієї рудоволосої відьми. Більше того, тепер йому навіть стало трохи соромно за ту свою нестримну слабкість. Раніше з чоловіком таке рідко коли траплялося. Навіть якщо у нього й були якісь поодинокі контакти з жінками, то це виключно для тілесного задоволення. Душу він беріг для тої єдиної, котру у нього так підступно забрала смерть.

Пам'ять знову намалювала незабутню картину, рум’яне личко, червлені вуста, пронизливо-карі очі і туга коса довгого русявого волосся. Його кохана дружина Наталі. Разом вони прожили в щасті і любові неповних п’ять років, доки не трапилося непоправне. В той час як Ромуальд був у від’їзді на його родовий замок підступно напали посіпаки Святої Інквізиції. Безжальні вояки не пощадили нікого, жорстоко замордувавши молоду дружину, маленьких дітей і всю невинну домашню челядь. За те душогубство що сталося лицар і себе неодноразово звинувачував. Якби він тоді не подався на чергове зібрання Ордену можливо всього цього б вдалося уникнути, він би спробував захистити дорогих йому людей і постарався запобігти кровопролиттю. Та як себе не картай, а минулого вже повернеш. Воно залишило після себе лише попіл згорілих надій, гіркоту втрачених мрій і нестримне бажання помсти.

Вочевидь здогадавшись що діється в душі у чоловіка, жінка сама зачепила цю дражливу тему. Розмова відбулася наприкінці їхньої подорожі. Вони саме зупинилися на узліссі, що б переночувати. Осінній вечір був на диво теплий та погожий. Вдалині виднілися гори де знаходилася таємна цитадель Ордену. Наступного дня вони повинні були опинитися в повній безпеці, тож напруга від тривожної подорожі потихеньку спадала. Ромуальд розвів невеличке багаття і на ньому підсмажував шматки м’яса купленого напередодні на сільському ринку. Джуліана закутавшись в свій плащ, присіла поряд нього.

– Вибач за те що трапилося тоді у шинку, – раптом промовила вона.

– Ти про що це? – не відразу збагнув слова відьми лицар.

– Про нашу ніч пристрасті, – сумно всміхнулася жінка. – Мені просто конче необхідно було провести цей магічний обряд, а ти був для цього ідеальним партнером. Знаю, що насправді в твоєму серці є лиш місце для однієї, тому й вела дальше себе так непривітно і холодно. Не хотіла більше ятрити твої старі рани і провокувати болючі спогади минулого. Але ти хороша людина, і я вдячна долі, що ми хоч раз пізнали одне одного. Сподіваюся що десь і колись в майбутнього житті нам ще пощастить знову зустрітися.

– Можливо, – погодився чоловік, хоча дуже сумнівався в цьому.

А на світанку на подорожніх підступно напали. Посіпаки Святої Інквізиції, як завжди, прийшли тоді коли їх якнайменше чекали. З’явилися в пору найміцнішого і найсолодшого сну, коли навіть такий досвідчений і вмілий воїн як Ромуальд, на мить втративши чуйність проґавив супротивника. Бій був запеклим, але нетривалим. Ворогів виявилося надто багато, й відважному лицарю не допомогли ні його славнозвісна вдача, ні шалена безстрашність, ні досконале вміння володіти зброєю. Воїн люто розмахував мечем, рубаючи супротивників направо й наліво, та сили були нерівними. Спершу гостре лезо бойової сокири черкнуло його по лівому стегні, потім арбалетний болт вп’явся і праве плече, а на кінець важкий гостряк алебарди проткнувши кольчугу дістався до самого серця. Останнє що сплило в згасаючій свідомості помираючого лицаря було гірке усвідомлення того, що він не виконав своє завдання, і вже точно більше ніколи не побачить рудоволосу відьму.