4. Сон перший

У придорожній корчмі в той вечір було багатолюдно. Маленьке приміщення виявилося переповнене різномастих плем’ям численних мандрівників, які прагнули знайти тут ситну вечерю і нічний притулок. В повітрі стояла пекельна суміш, що складається з густого запаху немитих спітнілих тіл, кислого вина і згірклого жиру. Доповнював цей «букет» сморід диму від відкритого вогнища. Навколо чувся гул розмов відвідувачів таверни, і навіть п’яні сороміцькі пісні. У багряній напівтемряві між столами вправно лавірували дві молоденькі служниці. Одним словом звична атмосфера звичайного придорожнього трактиру.

Але ні гучний шум, ні важкий запах, ні мерехтлива напівтемрява не могли потривожити дрімоту Ромуальдо. Три доби в сідлі не далися даром навіть такому витривалому чоловікові як він. Три доби скаженої гонки єдиною метою було одне – встигнути. І він встиг. Встиг незважаючи ні на що дістатися вчасно в цю харчевню, і тепер залишалося тільки чекати. Чекати, і насолоджується спокоєм, не звертаючи уваги на те, що діється навколо. Чекати і сонливо міркувати про ті причини, які привели його в цю корчму.

Все почалося три дні тому. Його простого лицаря Ромуальда Відчайдушного покликав до себе сам Великий Магістр Ордена. Розмова у них вийшла короткою, а наказ простий. Зібрати найнеобхідніше і негайно відправляється в невелике провінційне містечко. Там, в придорожній корчмі зустріти одну жінку і доставити в потаємний притулок Ордена. Впізнає він її за спеціальною брошкою на грудях. Головне завдання – гарантувати подальшу безпечну подорож незнайомки. Все інше його не стосується.

Ромуальд і не ставив зайвих запитань. В їхньому Ордені це було не прийнято. Наказ є наказ і обов’язок воїна цей наказ виконати. Але в дорозі у нього було багато часу подумати над ситуацією, яка складалася останнім часом. А вона, ця ситуація, була, м’яко кажучи, препаскудна. Орден переживав не найкращі свої часи. Солдати Святої Інквізиції, немов зірвавшись з ланцюга, безжально винищували всіх його прихильників. Братів по вірі і зброї ставало все менше і менше.

Але навіть не брак умілих бійців стала причиною того що саме Ромуальда вибрали для цієї таємної і небезпечної місії. У Ордена, безумовно, було ще чимало набагато досвідченіших і сильніших лицарів, ніж він. Але Ромуальд був особливий. Після того як єзуїти інквізиції спалили всю його сім’ю він і сам розпрощався з життям. У кожну битву йшов як в останню і бився так рішуче і відчайдушно, немов шукав свою смерть. А вона, смерть, ніби злякавшись такої шаленої відваги, завжди обминала його десятою дорогою, і з кожного бою Ромуальд повертався без єдиної подряпини. Через таке неймовірне везіння та нестримний запал в бою йому в Ордені і дали ім’я – Відчайдушний. Напевно, тому Великий Магістр і вирішив довірити йому таке непросте завдання. Він не міг його провалити.

Правда, все це були дрібниці. Найбільше Ромуальда цікавило те, хто ця жінка, для якої він повинен стати захисником? Чому вона така важлива Ордену? А головне, яким чином вона зуміла так насолити Святій Інквізиції, що та підняла всі свої сили для її затримання? Напевно, якась могутня відьма, від якої чимало залежить в цьому грішному світі, посміхнувшись, подумав лицар. Ну і нехай! Хай чаклує. Хай шкодить їм. Хай робить всякі магічні паскудства. Він тільки буде радий цьому.