Розділ 19. Старі причини

Арею, я жива, все ще. Не знаю, чи ти хочеш знати – та чомусь ти досі залишаєшся чи не єдиною людиною, якій є сенс писати. Зовсім скоро я вступлю до Срібного клину. Але лицарі принца рідко опиняються в степу, тож ми не побачимося. Я хочу зрозуміти тільки одне – чому ти це зробив?

Неотриманий лист від Васси Дерен, вісім років тому.

 ✴︎✴︎✴︎

Я різко відкрила очі й повільно втягнула повітря крізь стиснені зуби. Сон. Знову всього лише сон. 

Над головою все ще виднілася та сама гладка стеля великої, непомірно розкішної спальні, куди перенесли усі мої речі. Вдалині чувся шурхіт чужих кроків – слуги працювали за дверима, наче нічого й не сталося. Наче кілька годин тому у землю за палацом не опустили тіло одного з лицарів принца. 

Наче… 

Я урвала думки, а тоді прислухалася – щось у кімнаті було не так. Один зайвий силует, одне зайве ледь чутне дихання. Я напружилася усім тілом, шукаючи кінчиками пальців зброю: я заклала кинджал під подушку перед тим, як чи то заснула, чи то вчергове втратила свідомість. 

Метал нагрівся, але в руку ліг звично. Щойно я дістала кинджал з-під подушки, силует ворухнувся. 

– Ти прокинулася, – ледь чутно сказав Дарій, а тоді в нього на долоні загорівся вогник. Я на мить стиснула зброю сильніше, а тоді впустила її на простирадла. 

– Що ти тут робиш? 

Я перевела погляд на вікно – на ньому ледь виднілася блискуча сітка захисних заклять, а за нею сяяв тонкий, вже немічний серпик старого місяця. Якщо я правильно вгадала його положення, вже за північ. 

– Хтось мав лишитися і приглянути за тобою. Лихоманка може повернутися. 

Принц потягнувся вперед та запалив один з кристалів. Тепле світло залило спершу його бліде лице, а тоді й решту кімнати. Я знову ледь підняла брови, дивуючись тому, наскільки вона велика – кому взагалі потрібно стільки простору?

Під жовтим світлом я дуже чітко побачила, як Дарій потягнувся до мого чола і провів по ньому рукою. Я завмерла, намагаючись навіть не дихати. Доторк, навіть такий випадковий, бентежив – наче я все ще спала, і це був один з тих рідкісних снів, що зрештою не обертався на кошмар. 

– Я маю дати тобі зілля, – продовжив чоловік, як ні в чому не бувало. – І… 

Він змовк, не відриваючи від мене погляду. Його очі ковзнули мені по плечах, майже обпікаючи – і я знала, що він розглядав мітку. Її блискавкові чорні сліди, що повзли від довгого меча на хребті до живота, майже до ліктів. Бажання натягнути ковдру до підборіддя я задавила одразу, але пальці все одно стиснулися на простирадлах. 

– І? – повторила я, поки Дарій змішував у склянці якісь трав’яні настої. Чоловік мовчки простягнув мені її, і я випила усе одним махом. Пекуча рідина прокотилася горлом, і я ледь не закашлялася, а тоді з силою поставила склянку на столик поряд з ліжком. 

Дарій спостерігав за мною уважно, а тоді зітхнув. 

– І я хотів запитати, чому… – чоловік замовк, але його погляд все ще блукав в мене по плечах. 

– Чому я не розповіла?

Дарій ледь похитав головою. 

– Чому ти не довірилася мені тоді? Я думав, що ми були друзями.

Я гмикнула, а тоді підтягнула себе на подушках. Ребра і м’язи у руках віддало болем, і Дарій миттєво опинився поряд, притримуючи мене за спину й плечі. Його пальці випадково торкнулися самого краєчка мітки – і від цього до самого хребта шкіру мені прошили сотні тонких голочок. Я ледь здригнулася, і чоловік знову завмер на відстані у кілька кроків. 

– Ми… ми були друзями, – примусила себе сказати я. 

Перший рік навчання ми справді були друзями. Можливо, частину другого року. А тоді… Тоді я усе зіпсувала, закохавшись у клятого Арея Анчара, що мав разом зі мною стати лицарем принца. 

І ось тоді він вже не був мені другом. Та сказати це уголос примусити себе я не могла. 

– Ніхто не мав знати. Як я б стала лицаркою, якби виявилося, що я королівська наречена? 

Я не планувала виштовхувати останні слова з відразою, та вона однаково пролізла у голос. Дарій ледь підняв брови, та нічого не сказав. Я була йому за це вдячна – бо варто було дозволити собі сказати хоч щось на тему, про яку я мовчала десятиліття, спинити себе я вже не могла.

– Я мала бути кимось. Кимось більшим, ніж чиясь наречена чи дружина. А знаєш, що трапилося б, варто було б комусь побачити мою мітку?

Дарій і далі мовчав. 

– Мене б вдягли у сукні, – я вчепилася пальцями у білу сорочку, що точно належала не мені. Цю зшили з гладкого білого шовку, по усіх краях її прикрашало ледь помітне, але точно дороге шиття і мереживо. – В мене б забрали меч; в мене б відібрали усі залишки гідності, що лишалася при мені, і виставили б на загальний огляд, як племінну корову. 

Чоловік ледь зблід – чи то мені так видавалося у нерівному світлі одного кристала. 

– А тоді б викинули геть, без жодної справжньої надії стати королівською лицаркою. 

Мовчанка затяглася. Дарій стиснув губи у тонку нитку, але вираз його лиця, крім цього, залишався безжально, неправильно спокійним.