Розділ 18. Боягуз

ДЕСЯТЬ РОКІВ ТОМУ 

Дарій Аґрант

Я вдивлявся у величезну мапу, що Ірга повішав на стіну й обвів на ній кілька містечок і сіл. Східний кордон виглядав, як одна велика розкрита рана – а все через позначки, яких на кожному занятті з тактики й стратегії, здавалося, ставало лише більше. 

– Вони просто залякують нас, – повільно, холодно сказала Авелія, не відриваючи важкого погляду від Ірги. Тоді вусиком чарів вона вказала на Аверу, укріплене місто на самому краєчку степу. Прямо за ним починалися землі майганців. – Навіщо вони стягують туди війська, якщо точно розуміють, що захопити фортецю не вдасться?.. Не з придворним чаклуном у ній принаймні. 

– У них також є чаклуни, – знизав плечима Ріс. – І ми демонового поняття не маємо, наскільки вони сильні. Ніхто не бачив їх у бою з останньої війни, а записи–

– Тим записам немає віри! – перебила його Авелія. – Якби вони були справді здатні на такі речі, то хіба програли б нам вже двічі?

Я все ще не відводив погляду від мапи. Авера на ній виділялася яскравою плямою, оточеною з усіх боків солдатами різних кольорів – армія короля, лицарі, міська варта, майганці. 

Вони ховалися у степах, вони перетворювалися на птахів і вони прийшли без коней, наче сподівалися, що захоплять місто швидко і легко. Я не був впевнений, що все це – саме лише залякування. 

Королівські шпигуни й досі точно не знали, скільки ж саме воїнів аґуля Раевора ховалося під стінами. Можливо, їх було менше сотні. Можливо, він встиг зібрати армію таку, що потіснила б і королівську. 

– Я все ще не почув, чому ж саме вони збираються біля рівнини, – повільно мовив Ірга, склавши руки за спину. Він повільно походжав від одного кінця авдиторії до іншого, і у ній виглядав страшенно недоречно. 

Чоловік все ще носив обладунки й мав меча на поясі, але останніми днями на його лиці залягла дивна блідість. Між бровами поселилася постійна зморшка, а в бою він став не таким обережним. Лише вчора ми з Вассою тягли Їна до цілителів саме через цю необережність. 

– Їм потрібна Авера, – обережно відказав Віст. – Бо вони вірять, що це їхнє місто, чи що там ще. І, певно, від її захоплення не відступляться. 

– Це й було їхнє місто, – сказав я, а лише тоді зрозумів, що зробив це вголос. Фаїн поряд припинив креслити щось у своєму нескінченному записнику й підняв до мене очі, Авелія міцно стиснула губи й звела брови. 

Тиша, що повисла в авдиторії, видавалася гнітючою і густою, та я лише знизав плечима. Звісно, майбутній король не мав визнавати такі речі – та що я міг зробити з тим, що вони були правдою?

– Продовжуй, Анчаре, – кивнув Ірга повільно. Я не міг розібрати, чи в його лиці на мить промайнуло схвалення, чи лють.

– Ми завоювали Аверську рівнину всього вісім десятків років тому. І це таки справді було майганське місто – одне з найбільших на той час. 

– Тоді це були глиняні хати та дерев’яні нужники, а не місто, – відмахнувся Ріс. – Якби не Солес, там би зараз не було фортеці. 

Я повільно похитав головою. Про це ми вже сперечалися не один раз – ось тільки з Вассою та Фаїном. 

– Це не так. Можливо, зараз в підручниках і применшують майганські здобутки, та варто лише почитати перші записи його величності Каріона, як стає очевидно, що щось тут не тримається купи. Він приїхав у місто всього за тиждень після його захоплення, і ось що він писав… 

Я на мить заплющив очі, намагаючись пригадати точні слова. Особисті щоденники мого дідуся, що зберігалися тут, в академії, постали перед очима легко. Я провів над ними не одну безсонну ніч, і зараз видавалося, що слова закарбувалися десь у черепі. 

– …Навіть кров, сморід і мертві тіла не можуть зіпсувати велич Авери. Білі стіни їхніх поганських храмів видно за милю від міста, а бідняцькі будинки соромлять деякі маєтки дворян. Якби ж тільки майганці не тинялися поряд, як паршиві пси, тут постала б нова столиця Солесу… 

Я подивився на Іргу прямо, і мені видалося, що чоловік ледь помітно кивнув. А тоді його погляд зіслизнув трохи вбік – туди, де сиділа Васса. Останню годину вона мовчала – поведінка, зовсім їй не притаманна. Зазвичай вона знаходила, що сказати, навіть якщо на темі не розумілася зовсім. 

– Ми ще не почули твою цінну думку про майганську загрозу, Дерен. 

Васса стрепенулася, наче прокинулася від сну, і швидко метнулася поглядом від Ірги до мапи, а тоді назад. 

– Війна неминуча, – повільно, впевнено сказала вона, і від цієї простої переконаності, не обтяженої жодними поясненнями, в мене пройшли дрижаки спиною. 

Я знав – підозрював – що Васса мала рацію. Та слова Авелії й королівських радників, що постійно запевняли батька у відсутності загрози, дарували якесь заспокоєння. Вассі ж воно, видавалося, не було потрібне. 

– Вони нападуть – чи то для того, аби захопити Аверу, чи то для того, аби помститися за попередню поразку. 

Вона повернула голову й подивилася прямо на мене. З туго заплетеною косою, шорсткою академічною сукнею і застиглою зморшкою між бровами Васса нагадувала мені войовничу весталку. Бажання простягнути руку і розгладити цю зморшку я задавив у самому зародку.