Розділ 17. Доля лицаря

Зілля діє всього добу. Пий вчасно, бо про наслідки… й сама знаєш. І, благаю, нікому не обмовся й словом про зілля, бо наступного разу моє гарне лице побачиш за ґратами королівської в’язниці. 

Записка до зілля від Їна Дурмана, одинадцять років тому. 

 ✴︎✴︎✴︎

Шторм не заспокоювався. Я металася серед хвиль, точно знаючи – десь там, між ними, Дарій. Я пірнала вже втретє, та жодного разу не бачила й сліду принца. Дихання закінчувалося; кінцівки поступово відмерзали, і я вже практично не відчувала ніг. 

Вільшанка, маленька і яскрава, металася під хмарами, насміхаючись. Достатньо близько, аби я могла дістатися до неї рукою – та зараз від цього не було б жодної користі. 

Хіба втопити її, вбити, аби помститися – і я вже майже примусила себе підняти долоню, вхопити пір’я, відчути швидке серцебиття під тонкою шкірою і ніжними хрящами, а тоді… 

Між хвиль з’явилася біла пляма. Спершу мені видалося, що це шмат криги – один-єдиний, що якимось чином загубився серед шторму. Я погребла до нього. Якщо вхоплюся за нього, протримаюся у воді трохи довше, побачу, куди ж занесло Дарія. 

Нам потрібно звідси вибиратися, потрібно… 

Все тіло завмерло. Серед хвиль плавала не крижина – то було тіло. Біле, напухле тіло з довгими пальцями, чіткою колись лінією носа, синіми, зовсім мертвими губами. Чорним волоссям, що розметалося серед води. 

Ні.

Ні. 

Я закричала – але з горла вирвалося лише сичання. Жодного звуку, крім шторму й грому, і тихого биття крил вільшанки над головою. Я сягнула рукою до тіла – воно не могло бути справжнім, це не могло бути правдою – і торкнулася холодної, воскової, мертвої шкіри. 

Цього не могло статися. Я не мала цього допустити. 

Це мала бути я. 

Я мала б померти, аби він жив. Будь ласка, Гелена, будь ласка – припини мене рятувати.

Раптом поміж реву хвиль я почула ще якийсь звук – настільки дивний і недоречний у морі, що я спершу не повірила власним вухам. Стукіт кроків – наче хтось ходив прямо поряд, прямо по воді чи під нею. 

– Відійди, Дарію, – сказав чужий і примарно знайомий голос. – Ти тільки собі нашкодиш. 

Я обернулася на нього, але в морі нікого не було. Коли я повернулася назад, тіло зникло. Паніка підібралася до горла, я кліпнула, зганяючи непрохані сльози. Море розмилося, його обриси стерлися, і на мить замість нього проступила стеля – біла й гладка. 

На чолі раптом відчувся дотик – наче хтось склав на нього теплу, майже гарячу руку. 

– Вона все ще холодна. Надто холодна. 

– Я чаклуватиму. Ти відійди й сядь он там, – сказав голос, і я нарешті його впізнала. Їн. Що він робив тут, серед моря? Де він?.. – Гаразд, залишайся, але хоч сили побережи. На вас обох зіль мені не вистачить. 

Рука з чола зникла, але ненадовго – ті самі пальці обхопили мою долоню прямо під водою, так міцно, наче я могла ось-ось кудись вислизнути. Певно, вниз, на морське дно. Ще одна рука торкнулася плеча – і від неї полилося сильне, яскраве тепло, що закололо шкіру сотнями голочок. 

На кілька митей зависла тиша, що уривалася тільки погойдуванням хвиль. Шторм поступово стихав, а ось холод – ні, попри усі зусилля невидимих фігур. 

– Ти знав, – зрештою сказав другий голос, не Їнів. Без звинувачення, але так зболено, що мені захотілося опустити очі. – Весь цей час знав. 

Тиша поновилася, і цього разу тривала навіть довше. Я знову кліпнула – і знову море змінилося стелею і важкою орнаментованою тканиною. Краєм ока я вловила кілька темних силуетів з обох боків ліжка – а тоді очі закрилися знову. 

– Так. Вона взяла з мене обітницю, але й навіть без неї я б не розповів. Не я мав це робити. 

Долоня на моїй руці стиснулася навіть сильніше. Про що вони говорили?.. Дивні обривки думок крутилися тут і там, але холод заполонив усю голову. Як у світі могло існувати ще щось, крім цього нескінченного, вбивчого морозу?

– Я шукав її весь цей час. Ти міг сказати мені потім – після… 

Їн, якого я все ще не бачила, гмикнув насмішкувато й зневажливо. 

– Я говорив тобі. Я просив тебе зізнатися їй – і що ти мені відповів?

Мовчанка стала дуже виразною. Я ледь змахнула рукою, аби втриматися на поверхні – і її прошило болем. Чужі пальці притиснули мою руку вниз – не до води, не до холоду, а до якоїсь тканини – м’якої ковдри та простирадел. Тоді до долоні приєдналося чоло, і на холодних пальцях я відчула чуже дихання. 

– Я думав, що чиню правильно. Захищаю її.

Я відчула порух чужих губ прямо біля своєї шкіри, а тоді дивне бажання підняти долоню, обхопити чужу щоку – чию? – охопило усе тіло. Та слабкість виявилася сильнішою – сил вистачило лише на те, аби ледь помітно кліпнути. Море знову відступило – цього разу, видавалося, остаточно. 

Я була не там, а у кімнаті. Певно, у замку, у спальні – ось тільки точно не у своїй. 

– Її? – Фаїн гірко гмикнув і, я точно це знала, підняв брову. – За усієї поваги, твоя високосте, захищав ти хіба свою дупу. …Як і я.