Розділ 16. Пастка

Королівська тінь – лицарка корони, що здолала могутнього аґуля Раевора, визволила з полону принца та практично власноруч закінчила війну, зникла. Розчинилася у тумані, наче її ніколи й не було. Чи справді вона існує, чи весь образ непереможної воїтельки – вигадка королівської родини Аґрантів, читайте далі. 

З “Вісника Ятрофи”, п’ять років тому.

 ✴︎✴︎✴︎

Я стояла на піску, спершись на меча, і уважно спостерігала за Дарієм. Він чаклував, звернувшись лицем до моря, і під канатами магії з-під його пальців лід замерзав, утворюючи товстий, надійний шар криги. 

Поряд з ним ті самі чари накладали Фаїн, Ріс та ще кілька чаклунів, і я намагалася не відводити погляду від жодного. 

– Це погано закінчиться, – сказала я тихо. Краєм ока вловила обрис Ірги, і вчитель зупинився біля мене. Якусь мить він також дивився на своїх колишніх учнів, а тоді гмикнув. 

– Чому ж ти тоді погодилася на план?

Я перевела очі на тонку лінію, що поєднувала сіре, важке небо з таким самим сірим морем. Воно губилося на горизонті й майже розчинялося вдалині; звідси, з тихої гавані, що належала королівській родині, не було видно навіть порту Ятрофи. Лише незвично спокійне море без жодного корабля чи човна. 

Погляд сам собою зіслизнув на принца. Я знала, чому погодилася на план – бо Дарій думав, що це спрацює, і Дарій був розумніший за мене – принаймні в усьому, що стосувалося планування. Я виконувала з ним досить завдань, аби у цьому переконатися. Та відповіла Ірзі я інше:

– Хто може суперечити принцу?

Вчитель на це лише зневажливо махнув рукою:

– Практично кожен лицар. І з усіх нас тебе він найбільш ймовірно послухався б. 

Я фиркнула ще до того, як слова встигли осісти в голові. Можливо, колись Дарій і дослухався б до моєї поради. Принаймні вислухав би, залишаючи з собою право зробити усе з точністю наперекір. Та зараз… Ми не бачилися майже десять років; нехай навіть він і хотів, аби я стала його лицаркою, довіра минула. 

Потоки чарів з-під пальців чаклунів стоншилися, а тоді й зовсім пересохли. Крига на воді видавалася міцною, і Їн зайшов на неї та підстрибнув кілька разів, перевіряючи закляття. 

– Все готово, – заявив Ріс стримано. – Можна кликати наречених. 

Саме це й зробили двоє слуг, що до того без діла ходили берегом неподалік. Я ж, кинувши на них побіжний погляд, підступила до Арея. Чоловік все ще дивився на море, не відриваючи очей від змазаної лінії горизонту – але коли я встала поряд і наші плечі майже торкнулися, він мене помітив. 

– Остання можливість відмовитися, – сказала я тихо. 

– Ти вже знаєш мою відповідь. І це зовсім не так небезпечно, як тобі видається. Я подбав про захист…

– Наречених, – перебила я. – Про них я й не переймаюся. Жодна з них не добереться до краю криги. Але що буде, якщо – коли – вбивця дістанеться до тебе? Або ж просто не об’явиться?

План його високості був простий та такий, що могла б запропонувати я – і від того мені лише більше хотілося все це зупинити. Ловля на живця працювала в одному випадку з трьох – щось таке казав мені сам Арей, коли ми ще вчилися в академії. То чому ж зараз він збирався вийти на відкриту кригу, як жертовний агнець, та чекати там, поки об’явиться людина, що понад усе бажала його вбити?

– Об’явиться, – впевнено похитав головою Дарій. – Це буде надто гарна нагода.

Я зважила Дарія довгим важким поглядом. 

– Саме так, гарна нагода вбити тебе. А у твоєму колі лицарів – зрадник, – прошипіла я так тихо, що крім нього, ніхто не почув навіть обривка слова. – Як ти можеш довірити комусь з них свій захист?

Дарій ледь помітно посміхнувся. 

– Для цього тут є ти. 

Я завмерла серед заготованих слів.

– Нас відділятиме сотня метрів криги, – сказала я зрештою. Рука, що сама потягнулася до руків’я зброї, несподівано змокріла. – Що, якщо я не встигну? Що, як ти загинеш з моєї провини?

Лице Дарія в мене перед очима на мить розпливлося. Замість нього постала бліда, розпухла, мертва маска, і я поспішила кліпнути. Видіння минулося, але не повністю – я підозрювала, воно ще повернеться ввечері та вночі, варто мені буде на мить закрити очі. 

Принц не відводив від мене прямого погляду, і на мить він пом’якшився, Дарій ледь хитнувся вперед, наче хотів потягнутися до мене рукою. Я й сама на мить забула, що на піску ми стояли не самі. 

Тоді я відступила на крок, і черевик загруз у піску. Дарій стиснув кулаки. 

– …іншого виходу немає, – глухо сказав він. – Лицарі й шукачі опитали усіх у палаці, усіх до одного – і не знайшли нічого. 

– Прямо таки нічого, – недовірливо викривила губи я. Такий результат означав лише одне – хтось недостатньо добре шукав. Або ж… тугий вузол скрутився у грудях. Або ж хтось приховав дуже важливу інформацію та відправив лицарів по фальшивому сліду. Цим кимось була я. 

– Нічого, пов’язаного з замахами на мене, – миттєво відізвався Дарій. На мить у нього на губах з’явилася крива посмішка. – Натомість вдалося нарешті розкрити дві давні справи про розкрадання.