Розділ 14. Практична магія

Я не прошу мене пробачити, та дай мені знати, що тобі потрібно. Будь-що, Вассо. Будь-що. 

З неотриманого листа, сім років тому. 

✴︎✴︎✴︎

Корделія Клеріл завмерла перед дверима зали, і наречені дивилися на неї, стискаючи чи то передпліччя своїх компаньйонок, чи то власні вже трохи вим’яті сукні. 

– Друге випробування, мої любі, покаже принцові вашу силу, – промуркотіла жінка, обмахуючи себе віялом. Я склала руки на грудях та скосила очі на Авелію, що стояла зовсім поряд. 

З ночі, коли я вдарила її чоловіка, минув вже майже тиждень – і жінка відмовлялася навіть зиркнути на мене зі злістю. Вона цілком успішно удавала, наче я – пусте місце, і мене не існує взагалі. Я ж і сама до неї не наближалася, та слідкувала за кожною нареченою та її почтом з особливим завзяттям. 

Котрась з них, з цих юних, недосвідчених дівчат, могла бути холоднокровною вбивцею – чи котрась з цих сірих, непоказних компаньйонок. В останнє мені вірилося значно простіше. 

Та найбільше дратувало й дивувало одне: Авелія не могла вчинити погром у спальні Моргани – не в той час, коли стояла прямо поряд зі мною у королівському саду. А вона ж була єдиною, на кого я могла чітко вказати пальцем і сказати, що вона бажала зла – чи то мені, чи то Моргані, чи то (і саме це найбільш ймовірно) нам обом. 

– Звісно, його високість надто чуйний, аби виганяти тих, що не можуть впоратися з випробуванням – та це не значить, що ви не маєте ставитися до нього серйозно, – пані Клеріл окинула уважним, гострим поглядом усіх дівчат, та особливо довго він затримався на тих, що провалилися попереднього разу. 

Я ж ще раз пробіглася лицями компаньйонок, наче цього разу в них мало відкритися ще щось, чого раніше я не бачила – та марно. Одна з них видавалася мені примарно знайомою, але що більше я вдивлялася у гострі, сухі риси лиця жінки, що супроводжувала Велісію Аеллонську, то сильніше сумнівалася у власному судженні. 

А тоді служник, що стояв біля дверей зали, кахикнув, привертаючи загальну увагу, та клацнув пальцями. Брама – а інакше назвати розкішний вхід і язик не повертався – відчинилася, і наречені одна за одною поспішили всередину. 

Цього разу штовханини вже не було: вочевидь, перше випробування вже розвіяло деякі ілюзії щодо того, що ж Дарій шукав у своїй майбутній дружині. 

Та коли я поміж останніх все ж потрапила до кімнати, там не опинилося ані звірів, ані арени, ані будь-чого, що могло б хоча б натякнути на небезпеку. 

Дерев’яні сидіння, оббиті м’якою синьою тканиною наче перенесли прямо з академії. У авдиторіях, де проходили наші заняття з магії, стояли такі самі; так само як і тут, ряди стільців підіймалися вище й вище, аби жоден не міг заховатися за спиною менш щасливого адепта. 

Я гмикнула. Саме ця авдиторія стала місцем мого найбільшого приниження. Не арена Ірги, не ліси, в які він викидав нас, як сліпих кошенят, на навчання. Навіть не східне прикордоння. 

Коли я кліпнула, проганяючи спогади, виявила, що майже усі наречені вже зайняли перші ряди. Вільними лишилися тільки кілька місць ззаду, де тінь від стін та великих картин у масивних рамах закривала б будь-кого так надійно, що годі й розгледіти. 

Для кандидаток на звання майбутньої королеви місце вкрай невдале, а ось для мене – найкраще. Тож я, коротко кивнувши Моргані, пробралася назад, а тоді ледь не перечепилася об чужі ноги: задній ряд вже хтось зайняв. 

– Як добре, що я приберіг місце, – зауважив Фаїн, підтягуючи коліна. Тільки тоді я помітила тонку в’язь чарів, що окутувала цілий ряд. Тому він й видавався таким темним: лицарі принца, що тіснилися тут, наче курчата на перекладині, бажали залишитися непоміченими. 

Я протиснулася повз Фаїна та сіла між ним та Рісом, кивнула Вісту та Кайлану, Ейверу й Грему. Дарія тут не було, і я зітхнула з полегшенням, водночас відчувши, як всередині кольнуло розчарування. 

Та гадати, куди подівся принц, довго мені не довелося. Я лише й встигла, що схилитися до Фаїна, аби поставити йому це запитання, як двері відчинилися ще раз. 

Дарій вмів заходити так, аби залишатися непоміченим – дивна й не надто корисна для короля якість – і наречені й далі перемовлялися, нічого не помітивши. А ось моя голова повернулася до нього безпомилково, і тому я першою побачила, що в руках він ніс велику скляну кулю з іскорками всередині. 

На мить мені видалося, що з невідомої причини Дарій приніс на випробування наречених артефакт, що показував мені на лицарській нараді. Серце зупинилося: а що, як він видасть мою присутність? 

Що, як Дарій здогадається?.. 

Що, як захоче зробити своєю справжньою тринадцятою нареченою – навіть попри те, що я не мала ані титулу, ані навіть красивого лиця, навіть попри те, що відбулося між нами раніше?

Остання думка пронеслася головою швидше за вітер і пришпилила мене до сидіння. 

…а чи було б це справді так погано? 

На мить я уявила себе у якійсь дурнуватій, пишній сукні, у королівських садах. Поряд із Дарієм – він, певно, сидітиме за книгою, чи над королівськими наказами. Я вишиватиму і колотиму пальці. 

Десь позаду стоятимуть королівські лицарі – і Ріс, Кайлан та Віст дивитимуться на мене з ледь поблажливими посмішками: зрештою, в академії мали рацію, коли вигнали мене. Я, як і кожна жінка, здатна лиш на одне – вийти заміж.