Розділ 13. Чужі секрети

Взяти Дерен до срібного клину таки було правильним рішенням. Хоча б тому, що з цієї миті дивовижним чином на загін посипалися що гроші з королівської скарбниці, що найкращі зілля з гільдії. Та я з’їм свого язика, якщо Васса не переламає їм обом руки, щойно дізнається. 

З особистих записів Рунара Ірги, сім років тому. 

✴︎✴︎✴︎

Дорогу назад до палацу я знайшла легко: звернула з тонкої стежки, якою вів мене Їн, та крокувала навпростець до білих вапнякових стін. Кілька разів довелося продиратися крізь високі та густі кущі, але на подряпини я не зважала, надто зайнята власними думками. 

Дарій попросив його захищати. Мене попросив. 

…і тримав для мене місце лицарки. 

Старі, вже майже забуті мрії почали виринати на поверхню одна за одною. Я в обладунку, з королівським гербом на грудях, за плечем в принца. Я захищаю його. Я поряд з ним, завжди. 

…аж поки Дарій не одружиться з однією зі своїх дванадцяти наречених. 

Від однієї думки, що на самому початку весни таки справді відбудеться королівське весілля, що Дарій стоятиме у храмі біля вівтаря, мене занудило. Я спробувала викинути це видіння з голови, та марно: воно поставало у розумі у все менших, дрібніших деталях. 

Певно, все прикрасять білими трояндами та ліліями; наречену вберуть у якусь неймовірно пишну сукню, що потім ще обговорюватимуть роками. Його шість лицарів стоятимуть за спиною, захищаючи принца навіть у таку мить.

…мене у храмі, звісно ж, не буде. Простолюд чекатиме на вихід принца під балконами палацу, висвистуючи і плескаючи у долоні. Мене притисне до самих стін силою натовпу, і замість Дарієвого лиця я побачу лише маленьку розмиту пляму. 

А після цього ми знову розлучимося. Цього разу назавжди. 

Я копнула камінь під ногою та простежила, як він відлетів геть. А тоді мої очі зупинилися на чомусь, чого не мало бути серед кущів. 

Дві фігури: одна вища, друга нижча та тендітніша. Я майже не чула шуму, та, пригледівшись, помітила тонкий шар захисних чарів. Чоловік і жінка стояли один до одного зовсім близько, і я майже відвела погляд: мені не було діла до закоханих королівських фрейлін, чи покоївок, що виходили на побачення серед ночі. 

Та в ту ж вища постать занесла руку та вцідила такого ляпаса жінці, що та ледь не впала. Вона відступила на кілька кроків, але чоловік вхопив її за руку, втримуючи на місці. 

Мої ноги рухалися самі: я кинулася вперед, навіть не думаючи про те, аби дістати зброю. На бар’єр я наштовхнулася, але мене він не спинив: прогнувся й лопнув, ніби мильна булька. Звуки зсередини, вже не приглушені закляттям, досягли моїх вух. 

– ...він на неї навіть не дивиться! Що ти тут взагалі тоді робиш?

– Мені потрібний час, ваша світлосте. 

– Я дав тобі достатньо часу! Моя донька має стати королевою, інакше–

Чоловік знову замахнувся. 

Якби я зупинилася принаймні на мить, точно впізнала б холодний, зібраний жіночий голос, що почувся у відповідь. Та я бігла, аж поки не опинилася прямо поряд з чоловіком – а тоді я штовхнула його у груди, аби звільнити жінку. 

Він похитнувся й відступив – радше з несподіванки, ніж від сили удару. З такої близької відстані я нарешті змогла його роздивитися, навіть у майже повній темряві. Високий, дужий, та вже старий. 

Лице дворянина вкривали зморшки, шкіра вкрилася темними плямами, волосся порідшало на скронях. Дорогий одяг не приховував зморшкуватої шкіри на зап’ястях та шиї, але погляд чоловіка лишався ясним – і дуже, дуже розлюченим. 

– Раджу вам забиратися геть, – неголосно, проте чітко сказала я. – Леді, все буде гаразд, я… 

Я обернулася через плече до жінки, торкаючись руків’я кинджала, і завмерла серед слова. 

Авелія К’вар-Айл дивилася на мене примружено – і чи не більш злісно, ніж її нападник.  

– Не смій погрожувати моєму чоловікові, Дерен, – витиснула вона крізь зуби, підступаючи до мене. – Як завжди, лізеш туди, де тобі не місце. 

Авелія наступала на мене так, наче й сама збиралася вдарити – та я не посунулася ні на крок, а тільки сильніше стиснула руків’я зброї. За якийсь лікоть від мене жінка спинилася – з блідим лицем, блискучими від люті очима та червоним, важким слідом від чужої долоні на щоці. 

Погляд сам опустився на зап’ястки жінки: рукави сукні, що ледь досягали ліктів, зовсім не приховували синців. І їх було чимало – таких самих темних і великих, як ті, що я помітила ще під час випробування. 

– Цей чоловік щойно вдарив тебе, – сказала я вголос, киваючи головою на стариганя. Він не виглядав сильним; він не виглядав могутнім. Я не знала, що мене вражало більше – те, що Авелія захищала нападника, чи те, що вона дозволила торкнутися себе навіть пальцем. 

Я бачила її у бою. Я бачила аж надто близько; Авелія Фелім вкладала мене на лопатки на арені більше разів, ніж мені подобалося. Її чоловік не мав проти неї жодного шансу.

То чому?..

– Забирайся геть, Дерен. Негайно.