Розділ 12. Опівнічна зустріч

Вассо, ти завжди була гідною. А я завжди був боягузом. 

З неотриманого листа, п’ять років тому. 

✴︎✴︎✴︎

Я сіла на ліжку, спостерігаючи, як місяць поволі й поволі підіймається над садом. Перебинтовані ребра відізвалися неприємним болем, та на них я не зважала. Ще раз перевірила, чи кинджал надійно прикріплений до пояса, і ще раз сказала собі подумки, що я нікуди не піду. 

Арей – Дарій – може чекати під соснами хоч до світанку. Я наблизилася до вікна – кімнатка була така маленька, що зробити це вдалося всього за один крок – і зосередила погляд на місці, де стежка остаточно губилася за деревами. Я ледь її бачила. 

Чи Дарій вже стояв там?.. Чи він прямо зараз простував між високими деревами, сам, без охорони та шести лицарів? У тому, що він міг уникнути супроводу Віста, Кайлана та Ріса, я навіть не сумнівалася; у тому, що це була дуже, дуже кепська ідея, я не сумнівалася також. 

Я не піду, – повторила собі я подумки. 

Просто перевірю, чи вбивця не вирішив також прогулятися тією ж стежкою, що й Дарій. Я вислизнула зі своєї кімнати та зиркнула на Моргану. Дівчина обклала величезний письмовий стіл книгами з магії, і моєї присутності навіть не завважила. Вона ледь чутно бурмотіла собі під носа якісь формули, і в цю мить дивно нагадала мені Арея – тоді, роки тому, коли він затягував нас з Їном до бібліотеки, і ми проводили над архівними закляттями цілі ночі. 

Їн штудіював книги з зіллєваріння, Арей, попри неодноразову заборону архіваріуса, чаклував, а я по черзі дрімала та гортала збірники з фехтування. Біль, що піднявся у грудях, був несподівано сильним – дуже довго я не дозволяла собі згадувати академію взагалі. 

Зараз душити ці спогади видавалося марним. Все тут викликало їх – шпилі академії та вогні Ятрофи вдалині, лиця довкола. 

Я обережно причинила за собою двері покоїв, а тоді спинилася на кілька хвилин, аби накласти прості сигнальні чари. Якщо хтось спробує пробратися до покоїв, або ж Моргана раптом піде геть – я дізнаюся. Дізнаюся, якщо чари не розвіються самі ще до того, як встигнуть спрацювати.

Вислизнула з палацу я легко – аж надто легко, враховуючи те, що охорону замку мали посилити. Кілька патрулів я обминула бічними коридорами, не бажаючи траплятися їм на очі вночі, а на виході й взагалі нікого не зустріла. 

Стежка вилася під ногами гладкими камінцями, і, проминувши доглянуті клумби та сади, що призначалися для придворних, я звернула на тоншу, протоптану прямо у траві стежину, витоптану, певно, працівниками замку. 

Розташування альтанки, про яку говорив Дарій, я уявляла собі дуже приблизно, та з кожним кроком прислухалася до шерехів серед дерев і гілок. Тихі співи солов’я видавалися мені небезпечним військовим набатом, а від кожного хрускоту гілки волосся на передпліччях ставало дибки. Руку я вже й не забирала з руків’я кинджала. 

Коли долоня з довгими й надзвичайно чіпкими пальцями схопила мене за плече, чоловік, що стояв за моєю спиною, голосно глитнув: вістря зброї впилося йому у живіт, ледь не проколюючи дорогий камзол та саму шкіру. 

– Вассо, – криво усміхнувся Фаїн. – І я радий тебе бачити. 

Я стиснула губи та ще якусь зайву мить не прибирала кинджал. Тоді різко заклала його за пояс і відступила від зіллєвара. 

– Що ти тут робиш? Я думала, тільки Дарій… 

Фаїн похитав головою, і посмішка на його лиці змінилася: стала хитрішою, з натяком на натяк, що мені зовсім не сподобався. 

– О, ви ще матимете своє побачення під зорями. Я звичайний провідник та охоронець. Ти ж не думала, що принц як повний дурень блукатиме вночі один?.. 

Вираз лиця Фаїна показував, що саме на це він і розраховував – чи, радше, на це розраховував Дарій. Я гмикнула, а тоді відступила на крок. 

– Чудово. Рада знати, що його високість у безпеці – значить, мені саме час повернутися до Моргани. 

Чоловік прудко вхопив мене за руку, а тоді так само швидко розтиснув пальці, варто мені було зиркнути на нього з попередженням. 

– Вассо, будь ласка, – протягнув Фаїн. – Це справді важливо. Минуло стільки часу, вам потрібно поговорити. 

В мене в горлі зібрався важкий клубок зі слини й злості. 

– Мені нічого не потрібно. Ні від Дарія, ні від тебе. І якщо усе це ви запланували, аби ворушити минуле…

– Ні. 

Фаїн урвав мене різко та несподівано впевнено. 

– Гаразд, ви можете й далі ходити один навколо одного та обмінюватися палкими поглядами, але справа справді серйозна. У колі лицарів є… – він різко урвався, ледь не ляскаючи себе долонею по губах. – Не я маю це говорити. Я проведу тебе до Дарія. Будь ласка. 

– Ми не обмінюємося палкими поглядами, – заперечила я, сподівалася, сухо – та відчула, як до голови приливає кров. Фаїн підняв брови. 

– Це все, що тебе турбує? 

Я стиснула зуби так, що аж щелепа заболіла, а тоді зустріла погляд Їна з холодом. 

– Веди. 

Кілька хвилин ми йшли у цілковитій тиші. Місце, яке призначив для зустрічі Дарій, точно не було аж надто близько до того, де він справді на мене чекав: ми проминули кілька зарослих галявин, куди не ступала нога придворних дам, вже, певно, кілька десятиліть, пройшли повз напівзруйновані фонтани та мармурові лави.