Розділ 11. Лицарська нарада

Срібний клин має отримати усю можливу підтримку й увесь доступний захист. Якщо я дізнаюся, що принаймні одна потреба Васси загону залишилася незадоволеною, наслідки вам не сподобаються. 

Лист до скарбничого від його високості Дарія Аґранта, сім років тому. 

✴︎✴︎✴︎

Принц мав шістьох лицарів. Я озирнулася круглим столом, відшукуючи сьомого – але наштовхнулася поглядом лише на Іргу, що точно не належав до варти. Він керував лицарями, він давав їм поради, він намагався зупинити те божевілля, що відбувалося у замку, але на цьому все. 

Довгі білі руки відсунули для мене стілець. Я сіла, намагаючись навіть скоса не дивитися на Дарія, та голова ніби й не слухала: я вловила його зосереджений вираз лиця, його збиті кістяки на пальцях, його довгий, складний погляд, що не відривався від мене навіть на мить. 

…і я не могла не вловити решти позирків. Чорноволосий і все ще дуже юний Ейвер спостерігав за мною широко розкритими очима, наче бачив перед собою привида. Його веснянкуватий друг, якого я вклала на лопатки менш ніж за хвилину, втиснувся у спинку стільця й намагався на мене не дивитися. 

Фаїн ледь стримував посмішку. 

Але поглядом я прикипіла до трьох інших чоловіків, яких знала надто добре, нехай не бачила вже дуже давно. Віст, Кайлан та Ріс. Їхні прізвища не мали жодного значення – зараз, коли я дивилася на них, у сяйливих обладунках королівських лицарів, я чудово розуміла, що вони були несправжні. 

Можливо, і їхні імена були вигадкою. Мої очі перетнулися з Рісовими, і я повільно, коротко кивнула. Минуло вісім років з миті, коли я зникла. Майже десятиліття, за яке він став придворним чаклуном при палаці. 

Я ж не досягла нічого. Охороняла юну маркізу, аби потім зникнути на східному прикордонні й вже ніколи не повернутися до столиці. Він, певно, мене навіть не пам’ятав. 

Я б сама себе забула, якби тільки могла. 

Ріс примружився на мить, а тоді схилився у поклоні. Від несподіванки я втиснулася у спинку стільця. Пальці самі стиснули тканину сорочки на спині. Невже?.. 

– Вассо, – сказав він розважливо. Піднявся з поклону, надто поважного для когось на кшталт мене. Віст та Кайлан повторили цей рух за ним з майже лякливою точністю. 

Ірга прочистив горло. 

– Пізніше згадуватимете старі часи. Зараз часу на це немає. 

Ріс та Фаїн майже однаково скривили губи чи то у посмішці, чи то у вищирі. Дарій скупо кивнув та сів за своє місце за столом. Воно не було цільним – лицарський стіл мав ідеально круглу, просту форму. Якби я не знала, що Арей був принцом, що він керував усіма цими лицарями, ні за що б не здогадалася. 

– Що я вам скажу одразу – справа серйозна, – видушив Ірга, постукуючи кістлявими пальцями по столу. – Чотири замахи за тиждень…

Я кивнула, а тоді спинила голову.

– Чотири?.. – запитала я, можливо, надто голосно. Поглядом знову зіштовхнулася з Дарієм, але його вираз лиця – виважено спокійний – нагадав тільки про закриту на три замки книгу. 

Ірга підтиснув губи. 

– Два відбулися у королівських покоях. Отрута та спроба викрадення.

На мить горло стиснулося. Я з шумом втягнула повітря, стискаючи кулаки до білих кістяків. Ще два напади. На Дарія – і тоді я не могла його захистити. 

Тиха, але настирлива думка пронеслася в голові: ти не мусиш його захищати. Він не хоче, аби ти його захищала. Інакше ти була б тут, в обладунку, з лицарським гербом на грудях. Зі зброєю принца на поясі. 

– І вам досі не вдалося з’ясувати, хто за цим стоїть? – запитала я, складаючи руки на грудях. Вбивця точно досі був у палаці. Скоріш за все, навіть не покидав його, та й не покине – адже останній замах також обернувся невдачею. 

Веснянкуватий лицар, імені якого я досі не знала, гмикнув. 

– Це не так вже й просто. Та й хто ти така, аби запитувати?

Я відкрила рота для відповіді, а тоді закрила його зі стуком. А й справді – хто я така? І що я тут, в ім’я усіх демонів безодні, робила?..

Веснянкуватий хлопець озирнувся до решти лицарів. Він задер підборіддя, марно намагаючись видаватися вищим, і вказав на мене пальцем. 

– Не далі як кілька днів тому ця… жінка спровокувала бій з нами, лицарями корони. Вона ледь не напала на принца. Вона зламала носа голові гільдії зіллєварів. І ми їй довіряємо?

Я гмикнула. То Фаїн таки став не лише лицарем, але й найважливішим зіллєваром у королівстві. Я все ще лише захищала маркізу від витівок наречених. 

– Грем, – витиснув пошепки й крізь зуби чорноволосий Ейвер. Він, вочевидь, був трохи розумніший з двох, і спробував потягнути лицаря вниз за сорочку, що неакуратно стирчала з-під обладунку. 

Втім, спроба не дала успіху. Грем смикнувся та продовжив голосніше, і кілька крапель слини вирвалися з його рота та приземлилися на стіл прямо переді мною. 

– Якщо вже на те пішло, цю жінку потрібно закрити у підвалах до розгляду справи. А тоді покарати відповідно! Напад на лицарів принца – це те саме, що напад на самого принца.