Розділ 10. Перлина

ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ 

Дарій Аґрант

Я завмер, по коліна в полині, а тоді втупився у мапу. Від мжички, що на півночі, видавалося, майже ніколи не стихала, папір, і до того жовтий і старий, розм’як. 

– Демонове поріддя, – пробурмотів я на межі чутності, а тоді підняв очі. Фаїн завмер біля якоїсь непримітної трави й визбирував насінини з маленьких сірих коробочок; Вассу я ледве бачив – вона йшла далеко попереду, пробиваючи нам шлях крізь хащі мечем. 

Якби ми рухалися, куди слід, вже мусили б вийти до потічка, або принаймні до полонин під Крейдяними горами. Втім, попереду зарості купини й рясту тільки густішали, а кожен крок давався з боєм. 

Я подумки прокляв дурнувату мапу, Іргу, що відправив нас у цю глушину, Ксандру, що не попередила про випробування – і себе. Себе найбільше, бо саме я останні два дні вказував нам напрямок – і, вочевидь, робив це неправильно. 

Васса попереду спинилася. Я зрозумів це, бо методичний шум, з яким вона ламала гілки перед собою, миттєво стих. Якусь мить вона вдивлялася вперед, а тоді озирнулася до мене – і мені не лишалося нічого іншого, як повільно похитати головою. 

Меч дівчини зі свистом увійшов у піхви, а тоді вона ледь не скотилася з пагорба. Фаїн прикріпив вже, певно, десятий мішечок з травами до пояса і вдоволено потер руки. 

– Ми відхилилися принаймні на милю, – сповістив я, намагаючись не пропустити в голос роздратування й злість, що переплелися в клубок всередині. 

Васса якусь мить дивилася на мене пусто, а тоді щосили копнула черевиком найближчу гілку полину. 

– Попереду урвище, а внизу – болото, – сказала вона, підіймаючи очі до сірого, непривітного неба. На півночі весна починалася пізніше, ніж у Ятрофі – і за останні дні ми це чудово відчули.

Сонце, якого через низькі хмари ми майже й не бачили, вже поволі хилилося до горизонту. 

Я прискіпливо оглянув три сантиметри мапи, що відділяли наше нинішнє положення (якщо і в ньому я не помилився) від чорнильного кола на мапі. 

– Мусимо вибратися з трясовини й стати табором, – сказав я сухо. На Вассу намагався не дивитися: знав, що нічого доброго у її лиці не побачу. Дівчина витиснула крізь стиснуті зуби кілька слів, від яких і в мене, і у Фаїна почервоніли кінчики вух – а тоді рушила геть, на схід. 

Друг прилаштував свій крок до мого. 

– Завтра останній день, – сказав він ніби ненароком. Втім, я не пропустив повз увагу те, як посмішка зникла з Фаїнового лиця, і як він зовсім трохи зблід. 

– Я знаю, – так само сухо відізвався я. 

– Думаєш, ми встигнемо?

Я ледь поборов бажання спинитися серед кроку та зміряти Фаїна неприємним поглядом. 

– Поняття не маю. 

Велика холодна крапля впала мені на потилицю, а потім така сама приземлилася на мапу, розмиваючи чорнильне коло. Я поспішно склав папір вчетверо та заховав його у камзол, поки ми не залишилися без останнього шансу таки виконати кляте завдання і не вилетіти з першого ж року навчання на лицарів. 

Клята північ. Клята мапа – і кляте завдання. 

Шукати невідомо що під Крейдяним гірським хребтом – за мапою, що малювали ще, певно, до Великого спалення. Простіше було б відшукати золоту голку у стозі сіна – чи навіть у десяти стогах. 

Слова Ірги я пам’ятав так чітко, наче він говорив мені на вухо:

– Коли ви знайдете артефакт, ви зрозумієте. Десятки лицарів проходили це випробування до вас, і нікому не потрібні були додаткові підказки, мапи чи ще що. І кожна хвилина скигління забирає ваш дуже цінний час. 

Ксандра лише стояла поряд та посміхалася. Вона точно виконувала колись це саме завдання – все ж закінчила навчання лицарка не так давно; але розповідати бодай щось не збиралася. Тільки кинула:

– Нехай Гелена принесе вам удачу. 

І підморгнула, наче у її словах крилася якась цінна підказка. Я скривився – поки що видавалося, наче богиня тільки насміхалася над нами. 

Фаїн поклав руку мені на плече, вириваючи з думок. 

– Ми впораємося. А якщо ні… – він зиркнув вперед, аби переконатися, що Васса далеко й не почує жодного слова. – Щось мені підказує, що тебе Ірга точно не прожене. 

Він розтягнув губи у кривій посмішці, але я її не віддзеркалив, також спостерігаючи за Вассою. Мене – так; та й навіть Фаїн, як перший кандидат у лицарі принца, також був у безпеці. 

А ось Васса… 

Єдина простолюдинка з глухого села на заході серед десятків благородних адептів. І вона навіть не усвідомлювала, якими наслідками могла обернутися кожна її помилка і кожен провал. 

І у цьому випадку пожинатиме наслідки моїх помилок також вона. 

Якщо завтра ми не знайдемо це таємниче щось, що має завершити завдання… Я важко глитнув, а тоді прискорив крок. Нічого про це думати. Потрібно зосередитися і не допускати більше жодних помилок – і тоді всі “якщо” і “якби” вже не матимуть сенсу. 

Васса тим часом вже назбирала хмиз. Вона скинула його важкою купою під найближчою розлогою вільхою та зосереджено виплітала на пальцях простеньке закляття вогню.