Розділ 8. Подарунок

ТРИНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ 

Дарій Аґрант

Васса завмерла, широко розставивши ноги, у самому центрі арени. Цього разу Ірга заборонив їй брати зброю – та впевненості це у дівчини не відняло, і я ледве примусив себе не закрити очі, коли вчитель – такий самий беззбройний – кинувся в атаку. 

Майстер рухався безшумно та швидко. Одна мить, друга – і Васса вже лежала у землі. Її довга брунатна спідниця вся вкрилася сірим пилом, коса розтріпалася, але так само швидко, як впала, вона підібралася на ноги, зачерпуючи короткими нігтями грязюку. 

– Ще раз! 

Ірга відвернувся від неї, незацікавлений – так само як робив і на попередніх шести заняттях. 

– На лаву, Дерен. 

Васса вищирилася, ледь стримуючи гарчання, а тоді злісно обтрусила довгу спідницю сукні. Вже третій тиждень поспіль вона з абсолютно незрозумілої мені причини відмовлялася на вимогу Ірги вдягнути штани – і платила за це відсиджуванням на лаві. 

Єдині рази, коли вона брала до рук зброю – це коли билася з вчителем після того, як навмисно запізнювалася. А тепер зброї вже й не було. 

Ірга, заклавши руки за спину, повернувся до нас з губами, стиснутими у тонку нитку. Я не втримався та озирнувся по сторонах. Цього разу я опинився у самому центрі шеренги, ряди якої істотно порідшали – а ще ж не минув навіть перший семестр навчання. 

Ірга не брехав, коли говорив, що більшість благатимуть про те, аби покинути його курс. По один бік від мене застигнув Фаїн, по інший – Авелія Агорнська, в академії Фелім. Обоє дивилися на Іргу незмигними поглядами, і я поспішив повторити за ними. 

Саме вчасно: вчитель простягнув руку вперед, і у ній з повітря матеріалізувався меч. Простий, жодних дворянських рун, прикрас чи, не дай Гелена, дорогоцінного каміння. Сама лише сталь та тонка смужка срібла повз лезо проти чарів. 

– Зараз, коли нарешті ніхто не відволікає від проведення заняття, – рівно мовив Ірга, і дюжина невдоволених очей повернулися до Васси, – ми нарешті можемо почати справжнє навчання. Те, що було до того – це були жарти. Легка розминка, аби відсіяти тих, що взагалі не здатні до навчання та дисципліни. 

Ірга пройшовся ареною перед нами, і меч у його руці видавався легким, як пір’їна. Я ледь стримав гмикання. Кожного разу з арени ми виходили в поту, бруді, зі збитими ліктями, колінами та часом й серйознішими травмами. Якщо це була лише легка розминка… 

Ірга спинився, і тоді відбулося те, чого я точно не очікував. 

Сама земля під ним пішла хвилями: дрібні камінці задрижали, пісок та бруд розкололися на шматки, і ця хвиля швидко рушила до нас. Я розставив ноги ширше – але це подарувало мені всього якусь мить рівноваги. Тоді я похитнувся, Авелія поряд вчепилася у мій рукав – і ми обоє впали на землю.

Фаїн ще стояв, але також недовго: нова хвиля маленького землетрусу дісталася і його, і друг розпластався прямо на мені, вдаряючи мене лобом у плече. 

– Свята Гелена! – видушив здавлено я, намагаючись виплутатися з чужих рук та ніг. Авелія поряд зі мною зашарілася, і я майже відчув, як її губи викривилися у звичне “ваша високосте”. Втім, дівчина стиснула їх у тонку нитку та відповзла геть, а тоді спробував піднятися і я. 

Решта шеренги також лежала. Васса перехилилася з лави амфітеатру та дивилася так пожадливо, наче лише самою силою погляду могла опинитися поряд. 

– Ось так проходитимуть наші тренування протягом наступних місяців. Рівновага і дисципліна – запам’ятайте ці два принципи. Без них лицар – це тільки дурень, в руки якому випадково потрапив меч. 

Мої очі проти волі розширилися. Як Ірга собі уявляв бій у таких умовах, коли ми й стояти як слід не могли? Я знову похитнувся. Опори не було. Меч, який я вже надто рано стиснув у руці, тільки тягнув мене вправо та заважав. Але й відкинути геть я його не наважувався – не думав, що вчитель оцінить такий маневр. 

Я мигцем глянув на Вассу – останнім часом погляд під час уроків Ірги все частіше сам собою мандрував саме до неї. Дівчина стисла пальці на дерев’яній перекладині так сильно, що здавалося, дерево ось-ось розкришиться. Очі в неї горіли – не тільки захватом, але й шаленою заздрістю. 

Ірга махнув рукою, наказуючи нам розділитися на пари. Я перекинув меч в іншу руку і вже майже розвернувся до Фаїна, коли тонке, але коротке вістря кинджала перетнуло мені дорогу. 

– Мені здається, ти зобов’язаний подарувати один бій мені, Арею, – м’яко мовила Авелія, наче говорила про танець на балу. Я перечекав, поки минеться ще одна хвиля землетрусу, а тоді повернувся до дівчини. 

Авелія на арені для бою мала такий самий природний вигляд, що й у коридорах палацу. Волосся вона затягла у високий, гладкий хвіст, з якого не вибивалося жодне пасмо, а через плече носила широкий шкіряний пояс, за який заправляла сталеві кинджали. 

Один з них зараз майже впирався мені в горло, не залишаючи варіантів для відповіді. А ось посмішка в Авелії була м’якою – такою самою, як коли вона говорила з моїми матір’ю та батьком. 

– Звісно, – також посміхнувся я. Той факт, що донька графа Авелія Агорнська вступила до академії, аби навчатися військової справи, спершу мене неабияк здивував. Я звик бачити її серед фрейлін королеви, у яскравій зеленій сукні та зі стрічками, вплетеними у коси.