Розділ 7. Старі знайомі

Вассо, я остання людина, що заслуговує на пробачення. Та все ж я його прошу. Те, що зробив батько, було безчесним – і особливо після того, що зробила ти. Я ніколи не був набожним – та я молюся Гелені щодня, аби ти повернулася до мене живою. 

Неотриманий лист, сім років тому.

✴︎✴︎✴︎

Я м’яко приземлилася на пучки пальців, перекотилася через голову – прямо у розлогий і засипаний снігом вічнозелений кущ. Не врахувала лиш одного: довгої сукні, що заплуталася в ногах і накинулася на руки, на голову, заплутавши мене у дивний клубок. 

На щастя, тіні приховували мене досить добре, аби ніхто з бальної зали не помітив цього сорому. Мене надійно вкрили гілки, і якусь мить я залишалася під ними, взагалі не рухаючись. 

А тоді піднесла долоню до лоба та дала собі легкого стусана. Дурепа! Про що я думала? 

Тепер, коли я лежала на землі та відчувала кожен поріз у тілі, залишений чужим кинджалом, втеча видавалася найгіршим з усього, що я могла зробити. Та ще й у вікно! На очах у всіх придворних, наречених, розпорядниці та самого, нехай його демони деруть, принца! 

Я на мить прикрила очі, і перед ними постало лице Арея – стривожене, стурбоване. Його погляд, коли він дивився на мене: як він ковзнув від лиця до порізів на руках, як повернувся до мого обличчя, і між бровами чоловіка залягла тонка складка. 

Як на його пальцях ледь помітно заграли іскри закляття зцілення, яке він не наважився на мене накласти. 

І правильно. Я б не дозволила. 

Та все ж… дивитися у лице Арея – Дарія – просто бути так близько від нього, відчувати на собі його невідривний погляд, було вище моїх сил. І я з невдоволенням визнала собі, що якби й могла повернутися у часі на кілька хвилин назад, скоріш за все, вчинила б так само. 

Сніг поволі просочив тонкий шовк та почав підбиратися до шкіри. Сукня, яку мені необережно подарувала Моргана, точно не була розрахована ані на бої, ані на вистрибування з вікон, ані на прогулянки на вулиці взимку. 

Я повільно стала рачки та, й далі серед кущів, віддалилася якомога далі від вікна, намагаючись не підіймати голову. Сором прилив до лиця, і я намагалася не думати про те, як дивитимуся Моргані в очі сьогодні ввечері. 

Це точно не покращить шанси маркізи Фамель на вдале заміжжя, – голос Авелії пронісся у голові наче у відповідь до власних думок, і я скривилася. Авелія Фелім – чи то тепер К’вар-Айл – таки у чомусь мала рацію. 

Раймунд дуже сильно помилився, коли обрав саме мене в охорону своїй доньці. Ось тільки Моргана не бажала виходити заміж за принца – принаймні поки що. Вона не знала його; але тепер…

Я дуже легко могла уявити, як кожна наречена закохується в Дарія Аґранта без тями. 

Я все ж підняла очі на вікно, що все ще стояло розчиненим. Ніхто не визирав з нього, ніхто не перехилявся через підвіконня, аби роздивитися маленьку фігуру на землі. Я лише сподівалася, що після одного замаху на принца решта балу пройде спокійно, і про Моргану я можу не перейматися. 

Опустивши побіжний погляд на свій одяг, я збагнула, що єдине, що може погіршити ситуацію, що склалася, навіть сильніше – це моє повернення на бал у мокрій, подертій і місцями вкритій землею сукні. 

Я зиркнула на старий сад з сосен і міцно переплетених дубів, що тонув у тінях та ледь помітних сніжинках. Шукати там малу вільшанку – якщо нападник був досить дурним, аби залишатися в саду взагалі – було ні чим іншим, як шукати голку у стозі сіна. Старому, по-королівськи величезному стогові. 

Я зітхнула, а тоді однаково подалася до саду. Що ще я могла зараз зробити, окрім як повернутися до покоїв маркізи та прокручувати викриття, бій і коротку розмову з, Гелена його дери, принцом, я не уявляла. А цього робити я точно не хотіла. 

Але думка, що вже почала крутитися в голові, не питала мого дозволу.. Хтось напав на принца. Напав на принца прямо на першому балу королівського відбору, і… 

Я раптом завмерла на середині кроку, коли вже майже дісталася тонкої стежки до засніженого саду. 

…нікого з лицарів його високості не було поруч. Поки я билася з незнайомцем у плащі, ніхто не втрутився. Тільки сам Арей – Дарій – кинув вирішальне закляття. Де була решта варти?

І незнайомець у плащі, певно, і розраховував на відсутність охорони – інакше як би наважився на такий відвертий, прямий напад? Прямо на очах у всього двору, у всіх наречених?..

Ноги занесли мене під важкі крони дерев, і я попленталася вперед, не розбираючи дороги. Тихо, як вже звикла ходити давно; попри ніч, що вже поволі впала на столицю, і королівський палац, і сад повнилися життям. 

Серед дубів, яких не мало б бути у південній Ятрофі, то тут, то там, чулися шурхоти. Польові миші, сичики, сови, лисиці. Нічого більш небезпечного так близько до королівської родини бути не могло. 

А втім, я все ж рухалася обережно. Кожен крик птаха у темряві міг бути небезпекою, що надто добре ховалася між високими, густими гілками. Надто часто я стикалася з відьмаками та відьмами, аби зараз, навіть коли я була не на сході, забути про небезпеку. 

Я знала, як співають вільшанки, та зараз не чула жодної. Тихі звуки нічного лісу злилися в ледь помітний гул, який доповнювало хіба стукання моїх зубів. Просте, як двері, закляття тепла зісковзувало в мене з пальців знову і знову. Я була надто зла й розгублена, аби зосередитися як слід.