Розділ 6.4

Я мусила відвести очі – не дарувати йому задоволення від свого дивного, ще не зовсім зрозумілого приниження. Але я не могла. Нерозуміння скувало мої рухи, і я могла лише спостерігати за чоловіком.

– Підведіться, будь ласка, – попрохав спокійно він. Глибокий, м’який голос рознісся по залі, і тоді її наповнив шурхіт спідниць, камзолів, шаркання черевиків. – Сьогодні перед початком балу я маю сказати кілька слів. 

Серце стиснулося, а тоді пропустило кілька ударів. Повітря вибило з легень, наче мене вдарили булавою під дих – важко і нещадно. Я спробувала вхопити повітря ротом, але марно – його наче раптом висмоктало з усієї бальної зали, з усієї Ятрофи. 

Це був він. Переді мною стояв, дивився на мене, крутив у пальцях закляття не Арей, а Дарій. 

Не лицар принца, а принц. Його високість. 

Весь цей час. Усі ці роки. 

Усі. 

Роки. 

Пустка, що утворилася всередині, була не лише нестачею повітря. Перед очима мені попливло, і тільки те, що я впиралася у стіну, втримало мене на ногах. Арей – Дарій – все ще дивився прямо на мене. Він ледь помітно звів брови та зробив пів кроку до мене, і я різко закрила рота, яким до того намагалася вхопити хоч трохи повітря. 

Пальці почали дрижати, а тоді тремтіння поширилося на усі руки й навіть коліна. Вперше я зраділа тому, що Моргана примусила мене вдягнути сукню – принаймні так ніхто не помітить ще й цього приниження. 

Я повільно, з силою втягла повітря. Його свист крізь мої зуби, здавалося, рознісся залою не гірше за Ареєві слова. 

Дарієві, – знову виправила я себе. 

Принц, він був принцом. Коли ми почали навчання, він був принцом. Коли він став моїм другом, він був принцом. Коли він зрадив мене, коли він зруйнував усе, заради чого я працювала, кількома словами… 

Він теж був принцом. 

…про те, що це означало, я намагалася не думати. Голова раптом стала пуста, ніби набита самою ватою – і через неї я ледь почула слова чоловіка. 

Погляд метнувся залою, і я лише краєм ока помітила, як Авелія, наостанок стиснувши руку доньки до білого, швидко пішла геть із зали. 

– Цей бал – це привітання для наречених, обраних Геленою. Кожну з них богиня визнала гідною стати не тільки й не стільки моєю дружиною – скільки королевою Солесу, що може справедливо та милостиво керувати нашим народом. 

Я зробила помилку – знову підвела до чоловіка очі. 

Він говорив про своїх наречених, до них – але дивився все ще на мене. 

Погляд в Арея був пронизливий і незвично неспокійний – наче море, що вже почало бурхливий приплив за вікном. 

– Гелена має рацію – сам я впоратися не можу. У майбутньому я стану королем – і тому поряд мушу мати союзницю, подругу – жінку, що вкаже на мої хиби, якій не забракне снаги виправити їх, якій не забракне сміливості виступити проти мене, коли це потрібно. 

Він злегка посміхнувся, але веселості у цій посмішці не було. Мій погляд метнувся вбік: маленька пташка, вільшанка, прилетіла на запахи та світло балу. Сіла на підвіконня, наче уважно слухаючи принца. 

Вона була дуже близько – я могла б простягнути руку та торкнутися її маленької, гладкої голівки, дріботливих крил. Я не стала цього робити.

– Я шукаю когось, хто був би мені рівнею не лише у шлюбі, а й у владі; когось, хто міг би дорівнятися до мене силою, розумом та витримкою – і багато в чому мене перевершити, – голос Дарія став глибшим, жорсткішим. – Простіше кажучи, я шукаю когось кращого за себе. 

Я тихенько гмикнула. 

– Складно це не буде, – пробурмотіла собі під носа, і Моргана, що вже якось опинилася поряд, стиснула моє передпліччя у попередженні. 

Саме цю мить Арей обрав, аби змовкнути, і у залі повисла оглушлива тиша, що віддавала дзвоном у вухах. Кілька дворян і майже усі наречені озирнулися до мене – невдоволені, з розширеними від збентеження очима.

Я все ще відчувала таке сум’яття, що навіть не відчула сорому через те, що мої слова почув ще хтось. 

Принц гмикнув. 

– Справді. Складно це не буде, – у його голосі з’явилася смиренна нотка. – Та все ж… Традиція королівського відбору наречених губиться у віках – ще від першого короля Солесу, Ервея, що заснував країну на драконовому згарищі. Він опанував сферичні закляття Офлера, що зараз вже майже повністю втрачені, і саме це, скоріш за все, дозволило йому створити зв’язок королівського роду з богинею. Це питання все ще недосліджене, залишається багато фактів, що не вписуються дуже вже добре у цю теорію, та… 

Голос Арея зі спокійного, витриманого, став іншим: пришвидшився, у його очах загорілася іскра інтересу. Я знала, до чого все йде, і була свідком цьому не раз: варто було Ареєві натрапити на щось, що його цікавило принаймні побіжно, він падав у кролячу діру: бурмотів собі під носа, говорив, говорив і говорив.

Тоді гортав книги одна за одною, якимось незбагненним чином справді запам’ятовуючи їхній вміст; переповідав свої думки будь-якому, хто мав вільні вуха – і не потрібно було навіть розуміти, про що він говорить. Принаймні я майже ніколи не могла.