Розділ 6.3

Мені доводилося бувати на кількох званих вечорах Раймунда – і за три роки моєї служби йому він навіть затягнув мене на кілька балів, що влаштовував у своєму маєтку. Втім, наскільки недолугою мені видавалася їхня розкіш, настільки ж неготовою я виявилася до розмірів та розмаху святкування у королівській залі. 

Усі наречені скупчилися у східному кутку зали навколо пані Клеріл – і та шепотіла останні настанови. Дівчата слухали, наче від цього залежало принаймні їхнє життя. Я ж відійшла трохи вбік, прихилившись спиною до стіни, і оглядала залу. 

За розчахнутими, попри початок зими, вікнами виднівся королівський сад – густий, сповнений не делікатних, акуратно підстрижених дерев, а сосен та дубів; в темряві співали птахи в останній відчайдушній спробі підшукати собі пару ще цього дня. Я легко розрізнила високі поклики синиць, горихвісток, волових очок.

Та вони не були гучнішими за слова розпорядниці – ті однаково доносилися до моїх вух. 

– Любі мої, вам неймовірно пощастило. З перших рук я знаю, що його високість ставиться до відбору дуже серйозно – і що цей сезон закінчиться королівським весіллям. Це я вам гарантую. 

Мій погляд метнувся до Орделії Клеріл – жінка радісно посміхалася, але її гострий, уважний погляд метався від однієї нареченої до іншої. Одна з дівчат, з юних, недосвідчених дівчат, що стояли перед нею, стане королевою Солесу. 

Не зараз, звісно, і не у найближчі роки – все ж її величність Ліора, та й король ще були при доброму здоров’ї. Але колись… 

– Та аби сподобатися принцу Дарію, ви мусите показати себе з найкращого боку. І цей бік… – тут розпорядниця скривилася. – Ох, любі, не у кожної він є. Принцові потрібна, здається, не тільки дружина, але й бойова супутниця. 

Голос пані Клеріл наповнився досадою та застояним відчаєм – про вимоги принца Дарія до своєї майбутньої дружини вона чула, вочевидь, не вперше – і щоразу ці вимоги її засмучували. 

Я насупилася. Бойова супутниця. Навіщо принцові, оточеному лицарями, охоронцями, слугами, що готові віддати за нього життя, така дружина? 

Подумати над відповіддю – чи принаймні почути її від розпорядниці – ані я, ані решта дівчат не встигли. Музика раптом стихла, танці урвалися на половині руху, а двері – не ті, через які заходили наречені, а значно пишніші – розчахнулися. 

– Його високість, принц Дарій Аґрант! 

Ще до того, як служник встиг оголосити про появу принца, частина дворян у залі схилилися у реверансах. Я стояла біля стіни, і повторити за ними не поспішала: натомість прикипіла поглядом до входу. 

Який він з себе, принц Дарій?.. 

Колись я відчайдушно хотіла знати, кому служитиму, кого захищатиму усе життя. Зараз… Зараз мені було цікаво, чиєю нареченою названа Моргана, і кому служили Їн та…

Якусь мить прохід залишався порожнім. А тоді в нього впевнено прокрокував королівський лицар – той, якого бачити я хотіла найменше. 

Вбраний Арей був зовсім інакше, ніж тоді, на майданчику біля моря; обладунки зникли, зник і підбитий хутром плащ. Натомість йому на плечі спадав темний, простий камзол, дуже подібний до того, що він носив у академії. Арей звищувався над придворними принаймні на пів голови. 

З миті, коли я бачила його востаннє – не в обід, а вісім років тому – він майже не змінився. Все ще залишався худорлявим, з руками й ногами майже до смішного довгими; з вже по-справжньому до смішного гарним лицем із правильними, аристократичними рисами. 

Він не ніс жодної зброї – ховав її, певно, у підпросторі, як це робила і я. Ось тільки зараз він зовсім не нагадував лицаря принца. Я знала, що мусила перевести погляд за його спину, до проходу – туди, звідки з’явиться його високість – але не могла. 

Арей захопив усю мою увагу – і зі злості на себе я так стиснула кулак, що нігті увіп’ялися у шкіру. Він йшов швидко, як робив це завжди – наче постійно кудись поспішав, постійно мав роботу і справи. 

Очі самі метнулися до його пальців. Ось зараз вони вже дійсно викручувалися у складні схеми заклять; на них грали лиш поодинокі іскри, та ці іскри будь-якої миті могли налитися силою. 

Кроки Арея залишалися рівними, але його погляд метався від одного кінця зали до іншого – майже так, наче він когось шукав. Небезпеку? Їна? Мене?.. Від останньої думки я тільки сильніше втиснулася у стіну спиною. 

У цій зеленій шовковій сукні, нехай навіть зброя все ще була при мені, нехай навіть ця сукня насправді нічого не змінювала, я відчувала себе на диво беззахисною. Останнє почуття, що можна дозволити собі поряд з Ареєм. 

Я повільно кліпнула. Сподівалася, що це розірве дивне закляття, і я нарешті зможу відвести погляд від чоловіка. Зиркнула назад – де ж цей принц? 

…але прохід, утворений дворянами, все ще схиленими у реверансах, залишався порожнім. 

Раптом я збагнула, що уся зала схилилася. Уся зала, крім Арея, що вже дійшов до протилежного її кінця, де на невеликому підвищенні стояв всього один трон (скоріше пишно поцяцькований стілець), і мене. 

Я знову перевела погляд на чоловіка. Повільно, наче це могло щось змінити, і наче справжній принц мав вискочити будь-якої миті з-за портьєри, оголошуючи, що поява Арея, те, що дворяни схиляли перед ним голови, було жартом.