Розділ 6.2

– Мені, на відміну від тебе, багато часу не потрібно. 

Я підхопила сукню, що лежала найближче до мене – зелену – та зайшла з нею за ширму. Ширми ці виготовлялися під зріст юних і ніжних леді, тому в мене з-за неї визирала не лише потилиця, але й дуже значна частка плечей. 

Коли я воювала, перший час спала лише в одязі. Сама думка про те, що майганці можуть застати мене у нічній сорочці, лякала більше, ніж перспектива підхопити усі можливі хвороби в крижаному обладунку. Деякі новобранці чинили так само, і зовсім скоро ми усвідомили свою помилку. 

Мало того, що ми усі смерділи так, що жоден лицар навіть не наближався до нашого намету, так ще й дуже швидко одягом саме наш загін порозносив клопів та вошей по усьому табору. 

І поки я чистила нужники та несла нічну варту ще місяць після цих подій, я зрозуміла, наскільки важливо вміти швидко переодягатися. Опанувала цю навичку я, без перебільшення, на відмінно. 

Не минуло й хвилини, як я вийшла з-за ширми, незручно обсмикуючи довгий поділ шовкової зеленої сукні. Я хотіла видаватися непорушною та спокійною – втім, все ж перетнула велику спальню у два широкі кроки, аби опинитися поряд з Морганою навпроти дзеркала. 

У люстрі не відображалася незнайомка, а дива не відбулося. Я все ще бачила себе – ось тільки мій широкий, не по-жіночому м’язистий стан обтягували не льон та шкіра, а складки зеленого шовку. 

Я мала зовсім недолугий вигляд – наче курка, на яку вдягли панталони. Моргана раптом смикнула за мою косу, і шнурок, що стягував її, розпустився та впав долу. Швидкими тонкими пальцями маркіза розпустила косу, розкладаючи пасма волосся мені на грудях та на спині. 

Воно зовсім трохи приховало заширокі плечі, відвертало увагу від обвітреної, в’язистої шкіри на передпліччях. 

А ось від великого шраму на лівому оці – ні. За роки я звикла до нього так сильно, що часто навіть не зауважувала його в ті нечасті миті, коли дивилася на себе у дзеркало. Він майже пасував до обладунків та шкіряної збруї. 

А ось сукня наче підкреслювала його, відкривала його наново на моєму лиці. Я думала, що він вже зовсім загоївся, став білим – та зараз у світлі кількох кристалів бачила, що по центру рубці ще ледь рожеві – наче давали марну обіцянку, що усе ще може загоїтися. Нова шкіра заросте. 

Жестом Моргана прикликала трьох покоївок, що все ще займалися своїм у кутку кімнати. Мить – і вони обліпили мене, як мухи у серпневий день, і то тут, то там почали штрикати голками, булавками, щось підшивати ледь помітними, майже прозорими нитками. 

Я стояла, набравши повітря у легені та не наважуючись навіть видихнути. Дивилася у люстро, намагаючись звикнути до свого відображення. Воно вперто дивилося на мене у відповідь. 

Коли покоївки віддалилися, я дозволила собі глибоко вдихнути. Чому це я раптом рознервувалася, наче це я – ніжна дебютантка, що має постати перед принцом? На мене у великій бальній залі ніхто й не гляне; я зіллюся зі стінами й тільки спостерігатиму за Морганою, аби не сталося чогось лихого. 

Дівчина поряд потяглася до столика біля дзеркала та взяла з нього маленьку пляшечку з блакитного скла. Збовтала, а тоді несподівано розпилила парфум мені на шию, плечі й лице. Я закашлялася від того, що він потрапив мені у рота, та швидко опанувала себе. 

Моргана вдоволено посміхнулася, оглядаючи свою роботу у дзеркалі. Я теж схилила голову, а тоді запитала, вказуючи на гарну баночку, що коштувала, певно, не один золотий:

– Чим вони пахнуть?

– Соснами та грициками. Я просила пана Орло зробити їх саме для тебе. 

Я насупилася. 

– Ти не мусила…

У двері постукали, і я урвала себе. Рука сама собою метнулася до пояса, на якому, звісно ж, нічого не опинилося. Я не збиралася вихоплювати зброю – цей порив минувся вже дуже, дуже давно; та тримати руку на руків’ї все ж допомагало. Зараз я тільки стискала й розтискала долоню, поки одна з покоївок поспішно рушила до дверей та відчинила їх після кивка маркізи. 

– Люба Моргано, вже час вирушати, – з порогу почувся голос розпорядниці. Орделія Клеріл не зайшла до покоїв – втім, зупиняли її не неіснуючі захисти на дверях, а неймовірно пишна сукня. Кольором вона дуже нагадувала мою, але навіть думка про те, аби порівнювати їх, видавалася блюзнірською. – Майже всі наречені вже готові – і ще трохи, почнуть штурмом брати тронну залу. 

Голос розпорядниці звучав насмішкувато – та я відчувала, що перспектива штурму бальної зали цілком реальна, якщо наречених триматимуть на порозі надто довго. Я непомітно підчепила пальцями з туалетного столика кинджал. Дрібничка, звісно – і я ніколи не була з ними вмілою. 

Та якщо трапиться щось справді серйозне, Моргана мала рацію – мій меч завжди був при мені. 

– І… ви, панно, – розпорядниця нарешті ковзнула поглядом по мені. Тепер, коли я менше нагадувала варту, а більше – жінку, я нарешті вшанувалася увагою пані Клеріл. – Компаньйонки мусять бути з нареченими протягом усього балу. 

Я скупо кивнула – підказка щодо того, аби не залишати Моргану на самоті, мені була не потрібна. Ось тільки придворні скандали цікавили мене в останню чергу. 

Маркіза озирнулася на мене, і після ще одного ледь помітного кивка рушила до розпорядниці. Та відступила з дороги, і її сукня хитнулася, як зелена гора, сповита мохом – важка і неповоротка.