Розділ 6. Його високість

Богиня може мене проклясти, мені все одно. Я не хочу нареченої з її обраниць, якщо серед них немає тебе. 

Невідправлений лист, рік тому. 

✴︎✴︎✴︎

Я завмерла з руками, складеними на грудях, і мовчки оглядала три сукні, викладені на величезному ліжку маркізи. 

– Ти ж розумієш, що я в одязі розбираюся, як віл у порцеляні? – запитала я в Моргани, що затягувала стрічки у волосся неподалік. 

Три покоївки крутилися навколо неї, підколюючи неймовірну блакитну сукню з усіх боків. На щастя, карета маркізи все ж доїхала до палацу вчасно, і з цим шедевром кравецького мистецтва нічого не сталося. 

– І в тебе вже є чудова сукня, навіщо тобі ще одна? – запитала я знову, коли не отримала відповіді на попереднє запитання. Сукні, що лежали, розкладені й розпрасовані на ліжку, були, безперечно, красиві – та точно надто прості для нареченої принца. Жодну з них не вкривали ані вишивка, ані перли, ані навіть самоцвіти – тільки чиста, нехай і дуже дорога тканина. 

Усі три були майже однакові та відрізнялися самим лише кольором та якимись незначними деталями крою, які моє око вловити не могло. Я затримала погляд на пурпуровій, а тоді перевела очі на зелену й темно-синю, майже чорну. 

– Мені вона й не потрібна, – відізвалася Моргана спокійно.  – Усі вони твої. 

Я підтиснула губи.

– Я не замовляла суконь. 

Придворний одяг був дорогим, а я не була нареченою принца – тільки охоронницею. І витрачатися на таку дурницю, як сукні, коли попереду на мене очікували роки у східному прикордонному клині, я вважала недоречним. Та, вочевидь, маркіза була зовсім іншої думки. 

– Я знаю, – зітхнула вона, споглядаючи мене у великому дзеркалі з позолоченою рамою. – Тому я подбала про це сама. І впоралася, враховуючи твою неохоту співпрацювати, чудово! 

Моргана ледь не притупнула ніжкою в елегантній туфельці, а я знову перевела погляд на сукні, оглядаючи їх вже новим поглядом. Справді, для маркізи вони були надто прості й невибагливі, а ось для мене… 

Я ще ніколи не носила нічого навіть приблизно настільки ж гарного. Хіба крім того одного разу роки тому… 

Я схилилася до ліжка і провела кінчиками загрублих пальців по тканині. 

– І як я заховаю тут зброю? – запитала я, повертаючи голову до Моргани. 

Вона у відповідь тільки пирхнула. 

– Твій меч завжди з тобою. 

Це була правда. У підкишені я відчувала вагу заліза навіть зараз – варто було простягнути руку у повітря та побажати, аби він з’явився, і долоня б стиснула міцну ґарду. 

– Я б воліла не показувати його тут, – тільки й мовила я. Це б викликало питання та прикувало б увагу до мене та Моргани – а під час відбору цього я бажала найменше. Тож меч мусив залишатися схованим там, де й був зараз. Натомість я могла б прикріпити попід спідницю кілька кинджалів… 

– І на балу зброя тобі не знадобиться. Там стоятимуть десятки лицарів і принца, і короля. І пан Ессен… – зовсім несподівано для мене Моргана мрійливо зітхнула. 

Я завмерла з долонею на м’якому шовку сукні, а тоді повільно перевела погляд на маркізу. Підозра почала крутитися в голові – та сама підозра, що й в мить, коли дівчина тільки оголосила, що планує приєднатися до королівського відбору. 

Бо та Моргана, яку я пів юності знімала з зависоких для неї дерев, магічні досліди якої я старанно приховувала від батька, і та Моргана, що підклала жабу цілком миловидному синові герцога Аксоля, аби навіть думка про заручини не перетнула його голову, точно не погодилася б боротися за руку принца серед дюжини інших дівчат. 

Якщо вже вона опинилася тут, то на це мусила бути інша причина. Я ледь стрималася від того, аби вдарити себе долонею по лобі: я мала подумати про це раніше. 

– Пан Ессен? – невинно запитала я, нібито й далі оглядаючи сукні. 

Моргана наче й не помітила мого підступу, хоча цілком могла й просто цього не показувати. Натомість вона тільки схилила голову, розглядаючи себе у величезному люстрі. 

– Меріс Ессен, – тільки й сказала вона, наче це пояснювало все. Після тривалої мовчанки з мого боку дівчина повернулася до мене. – Не кажи мені, що ти його не знаєш! Навіть ти мусила бачити його ім’я у періодиці! 

Я пхикнула. Періодиці, звісно ж. Якщо я й брала до рук газету, то тільки для того, аби уникнути небажаної розмови. Усе, що я мала знати, мені проти волі розповідав чи то Раймунд, чи то сама Моргана. І частіше, ніж мені хотілося б, так звані новини виявлялися нічого не вартими плітками, які я не бачила сенсу затримувати в голові довше, ніж на мить. 

Та все ж на краєчку свідомості ім’я Меріса Ессена лоскотало – ось тільки що саме, збагнути я не могла.

– Наймолодший верховний чаклун з академії? – натякнула Моргана, вишукуючи натяк на впізнання у моєму лиці. – Винахідник, що запустив залізницю на північ?.. 

І тут я кивнула. Ось звідки я чула це ім’я – та це не пояснювало, чому Моргана говорила про нього з таким замріяним лицем. 

Та за мить вона розвіяла мої підозри, що вже неймовірним чином рушили до втеч, таємних заручин зі старшим чоловіком і прочуханки, яку я отримаю у від лорда Фамеля – навіть якщо вже встигну втекти до прикордонного клину.