Розділ 5.4

Я підняв списа та неспішно почав плести на ньому закляття, навіть не намагаючись приховати рухів – хоч і міг це зробити. Васса спостерігала за мною, схиливши голову. Меч вона все ще не відривала від землі, наче не розуміла, що бій вже почався – і що від цього бою залежало ставлення майстра до неї на найближчі роки. 

Блискавка на списі вже сформувалася, його вістря пломеніло ледь блакитною силою – і стримувати закляття далі я не міг. Я зважив зброю у руці, а тоді почав бігти, наближаючись до дівчини. 

Якщо все вийде, цей бій завершиться дуже швидко. 

Я направив спис Вассі у ребра. Вона трохи підібралася – перетягла меча так, аби він впирався у землю попереду неї, трохи присіла й примружилася. Вичікувала – але не поспішала забратися з мого шляху. У грудях з’явилося легке роздратування – на що вона, в демона, розраховувала? Що зможе уникнути удару?

Мить, друга – і гостре, лискуче від закляття вістря вже опинилася за якийсь лікоть від Васси. А тоді… 

Її меч піднявся так стрімко, що я навіть не помітив цього руху. В одну мить він ще впирався в землю, а в іншу – відбив списа так сильно, що мене повело вбік і я ледь втримався на ногах. 

Васса ж стояла, тримаючи важезний меч на витягнутих руках – і її лице навіть не напружилося. Вона посміхалася – широко, весело, наче вважала наш бій якоюсь розвагою. 

– Сильніше, Анчаре, – наказала вона, а тоді прокрутила меча у долонях складною фігурою. Вона тримала його легко й впевнено – і точно робила це далеко не вперше. Руки стояли не зовсім правильно – я це бачив дуже чітко. Та це не заважало Вассі бити так сильно, що в мене долоні й досі відлунювали від удару. 

Я насупився. 

Наступне закляття я вже не відтягував – вогонь залоскотав мені пальці, але не смалив дерево: тільки розпалив до майже білого залізо на списі. Я вдарив знизу, і Васса відбила цей удар ледь не в останню мить – та цього разу не навмисно. 

Удар зліва. 

Випад, перехід на південь. 

Фальшива атака з-під руки, перехоплення меча. 

Васса кружляла на місці, а я обходив її знову й знову, намагаючись подолати захист. Удари я вже не стримував – просто не мав на це часу. Посмішка з лиця дівчини також зникла: вона дивилася на мене примружено, зосереджено – і наче передбачала кожен наступний мій рух. 

Мить – і вона опинилася зовсім близько до мене – надто близько, аби я міг скористатися списом – і завела меч мені за спину. 

Я вдарив закляттям Вассу у груди вільною рукою. На мить торкнувся пальцями її гарячої, спітнілої шиї, а тоді випустив примарні лози. Вони обхопили її шкіру, стиснули горло та плечі, а тоді миттю розрослися до руки – і Васса, скривившись у лиці, випустила меча. 

Він впав на землю з глухим стукотом, а я дозволив собі на мить перевести подих. Все. 

Та не встиг я навіть втягнути повітря знову, як дух мені вибило остаточно. Васса, вищирившись від болю та злості, вдарила мене ногою у живіт, і я відступив на кілька кроків, згинаючись навпіл від болю.

 – Я могла вдарити нижче, – прохрипіла вона, намагаючись втягнути повітря. Долонями вона ковзала по своїй шиї, силкуючись зняти примарні мацаки. На пальцях в неї не світилося ані іскри. 

Я стиснув руку в кулак, і лози на шиї Васси натяглися. 

– Я міг би стискати сильніше, – відізвався я так само здавлено. Встати рівно я не міг. І Васса, попри те, що ледь дихала, скористалася цим: відірвала руки від горла та вхопила мене за зап’ястя правої руки. 

– Що ти?.. – я урвався і застогнав від болю. Дівчина викрутила мені шкіру так, що кінцівку зсудомило до самого плеча. Пальці на списі розтиснулися, а закляття розвіялося. 

Мій погляд розмився; можливо, саме через це я не помітив вчасно кулак Васси, що стрімко наближався до лиця. 

Вона точно не била, як придворна леді. Це не був неприємний ляпас чи шаркання кулака по щоці. Васса мене вдарила – сильно, болісно, так, наче раніше робила це вже не раз. 

Голову мені відкинуло вбік, а тоді я похитнувся й впав на спину. Відчув тиск на животі – знову. 

Ще до того, як я встиг принаймні оговтатися від болю, вона вже наступила важким, поношеним черевиком мені на груди. Притискала міцно – так, що я й справді не міг ворухнутися. 

З шеренги адептів хтось присвиснув – і я міг би закластися на свою майбутню корону, що це був Фаїн.

– Б’єшся як дівчисько, – всміхнулася Васса, водночас потираючи шию. На горлі в неї вже почали проступати червоно-сині синці, що назавтра болітимуть не гірше, ніж кожен м’яз у моєму власному тілі. 

Я хотів щось відповісти. Та Васса притискала черевик так сильно, що з рота вирвався лише незв’язний хрип. Вона підняла голову та глянула кудись уперед – певно, на Іргу. 

Тоді зняла ногу з моїх грудей та простягнула засмаглу, грубу долоню. Якусь мить я дивився на неї тупо, не розуміючи, чого ж дівчина від мене хоче. 

Зараз, коли я лежав на камінні й піску, і Васса звищувалася наді мною, я не міг зрозуміти, як не побачив цього раніше: плечі в неї були широкі, а на руках навіть під довгими рукавами сукні помітно вигравали м’язи. Вона була сильна, як віл. Дарма я піддавався на початку.