Розділ 5.3

– Назвіть свої імена, аби решта адептів знали, з кого приклад брати точно не варто. Та нагадую, – Ірга попереджувально підняв зморшкувату, суху долоню. – На цій арені не існує титулів. Якщо я лише дізнаюся, що хтось вихваляється своїм дворянством, сюди він більше не повернеться. 

Я глитнув, хоч навіть і не збирався говорити свого справжнього імені. Батькові шпигуни тренували мене й Фаїна до вступу до академії пів року. Ім’я зірвалося з язика так легко, наче й справді належало мені:

– Арей Анчар. 

– Васса Дерен.

Ірга здійняв одну брову, та жодного здивування не показав. Я знову придивився до дівчини – до Васси – намагаючись впізнати у ній одну зі знатних родин. Певно, вона прибула з північних земель. Місцеві дворяни рідко навідувалися до столиці, і я цілком міг її не знати. 

Та щось у її лиці, одязі не давало мені спокою. 

– Що ж, Анчар, Дерен, обирайте зброю. Дозволено все – чари, артефакти, зілля, кулаки, мечі, списи… Все, про що ви лише можете подумати, аби перемогти. Та не обманюйте себе думкою, що цей бій нічого не значить. 

Ірга примружився так, наче бачив нас обох наскрізь. 

– Я спостерігаю за вами – вже почав. Наприкінці року принаймні половина з вас вилетить з цієї арени швидше, ніж встигне схопитися за меча. 

Я мовчки зиркнув на Вассу. Її лицем все ще блукала посмішка, та вона виглядала дивно зосередженою. На засмаглих щоках грали жовна, довгу косу, перев’язану простим шнурком, вона відкинула за спину. Руку стискала й розтискала, наче вже відчувала примарну зброю та її вагу. 

Я також вже відчував, як пальці поколює магією – та з зовсім іншої причини. Кілька митей я мовчки спостерігав за майстром, та він мав серйозний вигляд і тільки й чекав, поки ми вхопимося за зброю. 

Васса вже підступила до стійки з нею неподалік і зважувала у руці меча. Очі її в якусь мить метнулися до простої дворучної сокири, та вона швидко відвела погляд. Я стиснув зуби, а тоді виступив вперед. 

– Я не можу битися з нею, – з зітханням видушив я. Ірга метнув на мене блискавичний погляд та злегка підняв брову. 

– Боюся, Анчаре, на цій арені саме я вирішую, з ким ти можеш чи не можеш битися. І я наказую битися з Вассою Дерен. 

Я почув тихе застереження в голосі – тут я не принц і не спадкоємець Солесу. Тут я адепт, що вчиться на майбутнього лицаря його високості; а значить, ставитися Ірга до мене буде відповідно. 

Та мене з дитинства навчали битися найкращі воїни батька; я опанував стрільбу з лука, коли мені виповнилося вісім, а першого меча отримав на десятиріччя. Єдиним у цій шерензі, хто міг принаймні позмагатися зі мною в уміннях, був Фаїн – та й він програвав у відкритому бою вдвічі частіше, ніж перемагав.

Перший бій зі мною був би просто несправедливим до Васси. Я знову мимохіть глянув на неї, та не зумів відвести погляду: дівчина до побілілих кісточок стиснула руків’я великого меча та пропалювала мене очима. Я заледве поборов бажання відступити та повернутися у тінь шеренги; щось було в погляді Васси, що змусило мене миттєво пожалкувати про свої слова. 

Пожалкувати, але не відмовитися. 

– Але вона… дівчина, – сказав після павзи я, і тоді ж відчув, наскільки неправильно це прозвучало. – Я не кажу, що дівчата не вміють битися, та… 

Брови Ірги піднялися ще вище й майже сягнули сивого волосся, але відповісти він нічого не встиг. Васса вихопила меча зі стійки та покрокувала з ним до мене. Зброя тяглася за нею по землі, створюючи глибоку борозну у дрібних камінцях та піску. 

– А мені здається, ти саме це щойно й сказав, – розлючено гаркнула вона, зупиняючись до мене так близько, що наші носи майже зіштовхнулися. 

З такої відстані я нарешті помітив, що ж мене здивувало у дівчині. 

Лице й руки її були засмаглі, та не від природи, а від довгого перебування на сонці. На носі виднілися білі плями – обвітрена шкіра, яку вона зчесала й навіть не помітила. Волосся жорстке, й воно ледь трималося купи в косі. 

Пахла вона не парфумами зі столичних крамниць, а простим дігтярним милом.

Єдине, що могло видати у Вассі містянку – це коричнева форма академії, яку їй видали, певно, всього кілька днів тому. Ось чому я не міг пригадати її лиця – певно, її ніколи мені й не представляли. Певно, Васса навіть не була дворянкою. 

І навіть не підозрювала, що говорила зараз зі своїм майбутнім правителем. 

– Язика проковтнув? – криво всміхнулася Васса, коли моя мовчанка розтяглася надто надовго. – Бийся зі мною. Зараз. 

Вона відійшла від мене до центру арени. Я ще раз зиркнув на Іргу, та чоловік тільки коротко кивнув. Мені доводилося чути, що до жінок-лицарок він ставився особливо жорстко. Певно, хотів першим же заняттям показати, що Вассі робити на цьому полі нічого. 

Фаїн непомітно штовхнув мене плечем, і я нарешті виступив вперед.

Біля стійки зі зброєю трохи забарився. Васса обрала величезного дворучника, якого, певно, не змогла б навіть як слід підняти. А ось я зупинив свій вибір на довгому списі, що дозволив би не підходити до неї надто близько та не завдати аж надто болючих ран.