Розділ 5.2

Група адептів першого року, серед якої мав стояти і я, вишикувалася за кільканадцять кроків від мене. Багато облич я впізнавав навіть з такої відстані – Авелія Агорнська, дрібні дворяни, яких доводилося бачити на балах у замку, діти лицарів, Фаїн. Останній відчайдушно махав мені за спиною, поки викладач обдивлявся ряд адептів з іншого боку. 

Я на ватяних ногах підійшов ближче, намагаючись прослизнути до шеренги так, аби пан Ірга не помітив. 

– …кожен тут може стати лицарем корони. Але пройдуть цей шлях, можливо, п’ятеро з вас усіх. Решта не витримають, і благатимуть списати їх з курсу – це я вам обіцяю. Та ті, що подолають навчання, стануть найкращими воїнами Солесу. 

Я завмер поряд з Фаїном, намагаючись навіть не дихати та зробитися меншим – що було неабияк складно, бо я звищувався над другом принаймні на пів голови; поглядом я уважно слідкував за майстром Рунаром Іргою – колишнім лицарем короля, про якого мій батько відгукувався коротко, але з відчутною повагою.

Це був невисокий чоловік, що брак зросту, втім, вдало компенсував шириною плечей. Колись смоляне, а тепер вже майже повністю сиве волосся спускалося за поношений шкіряний обладунок тугою косою та губилося десь між ременями для зброї. 

Він ходив поволі, зазирав у лиця кожного адепта – та попри цю вдавану неспішність кожен його рух видавався чітким і неймовірно небезпечним. 

Лицар зупинився посеред шеренги адептів, і його погляд ковзнув по мені – та жоден м’яз у його лиці не показав ані впізнання, ані злості. Від цього чомусь я напружився навіть сильніше. 

– Де тебе носило? – самими лиш губами прошипів Фаїн, навіть не повертаючи до мене голови. Пальці друга нервово перебирали пряжки на новенькому жилеті для бою. 

Я не відповів – тільки штурхнув його плечем, закликаючи змовкнути. На мить мені здалося, що роздратований погляд майстра метнувся саме до нас двох. 

– Я навчатиму тих з вас, що витримають тренування, усі п’ять років, – спокійно сказав Ірга, закладаючи руки за спину. – Багато хто помилково вважає, що головне у воїнській справі – це талант. До чарів, до зброї, до ще якоїсь дурні. Що ж, це не так. 

Він дивився собі під ноги, наче камінчики, що повідлітали від покриття арени, були значно цікавішими за нас, високе дворянство його країни, якому поза межами цієї академії він був змушений служити. 

– Головне для лицаря – це дисципліна. І я не терпітиму тих, хто її порушує. 

Мить – і його погляд метнувся вбік, до широких кам’яних колон на околиці арени. Усі, як один, поглянули туди ж. 

Спершу я нічого не помітив – тіні надійно вкривали ділянку, не залишаючи навіть п’ятачка світла. За колонами миготіли чари, що захищали решту академії від того, що бойовики робили всередині, і через це блимання очниці заболіли. Та за мить щось блиснуло, і точно не магія. Я примружився. 

Відблиск виявився волоссям на потилиці дівчини, яка слухняно вийшла на світло. Вона підняла руки та швидко наблизилася до шеренги, займаючи у ній перше місце, прямо поряд з герцогинею Агорнською. 

Я кліпнув, наче очі раптом вирішили мене підвести: це була та сама незнайомка, з якою я всього кілька хвилин тому зіштовхнувся в коридорі. Вона все ще тримала ранець на плечі, і все ще була вдягнена у довгу сукню, що точно не підходила для бойового тренування. 

Невже зайшла, куди не слід? Випадково проминула авдиторії цілителів під носом, пройшла до самого краю академії та арени, де займалися тільки бойовики?.. 

– Демон, а я сподівалася пройти непоміченою, – зітхнула дівчина, навіть не опускаючи погляду. На лиці в неї розпливлася широка посмішка, від якої мені захотілося відступити вглиб гущі адептів. Невже вона не чула жодної історії про Іргу і не розуміла, що краще його не злити?

– Для цього потрібно не тупотіти, як трійко вирлооків, – спокійно, аж надто спокійно відрізав Ірга, і від його медового голосу в мене сироти пробіглися спиною. 

Чоловік повернувся до решти адептів – принаймні так мені спершу здалося – та за мить я помітив, що його погляд зосередився саме на мені. 

– Запізнень я не терплю. І кожного наступного разу, коли це повториться, покарання буде одне – бій зі мною. А цього, повірте, жоден з вас не хоче. 

На мить він вищирився у кривій посмішці, і його пальцями пробіглися золоті іскри чарів. З літнього викладача – нехай і вправного – він раптом перетворився на нестримного духа війни, з яким я справді не хотів би перетнутися в поєдинку. 

Шеренгою пронеслася хвиля шепотів, але стихла так само миттєво, як і почалася, варто було Ірзі трохи ворухнути пальцями. Тепер він дивився прямо не мене. 

– Та сьогодні ми дуже вдало маємо двох порушників, – сказав він майже весело. – І битися вони будуть між собою. Якраз і подивимося, чи справді цього року серед претендентів на лицарство самі лиш нездари. 

Мої брови самі собою метнулися вгору, а погляд – до незнайомки на протилежному кінці шеренги. Так, вона була трохи вища від мене, та битися з дівчиною?..