Розділ 5. Гідна суперниця

ТРИНАДЦЯТЬ  РОКІВ ТОМУ

Дарій Аґрант

Я швидко прогортував одну запилюжену сторінку за іншою. Поряд вже зібрався чималий стос книг, та зупинитися я не міг. 

Королівська бібліотека, можливо, й була розкішна – так, справді, там зберігалися усі хроніки, написані драконячою кров’ю, усі томи, оббиті шкірою виверн та обрамлені дорогоцінним камінням. Та бібліотека замку містила у собі, як не дивно, те, що можна було втратити. 

А ось у військовій академії ховали від чужих очей непримітні, але неоціненні книги. Сотні, тисячі давніх заклять, схем, плетінь, структур давньої, чистої магії лежали тут на полицях, практично нікому не потрібні. 

Я озирнувся довкола і знову з нерозумінням виявив, що в пообіддя понеділка в академічній бібліотеці не знайшлося жодного адепта. Ряди й ряди високих книжкових полиць, кінця яким я не бачив, тяглися кудись у сутінковий туман, навіяний, певно, якимось невдалим закляттям. Високі еркерні вікна давали саме стільки світла, аби бачити маленькі рукописні літери в книзі – та недостатньо, аби роздивитися, хто ж сидів за наступним столом. 

Я вже знав, що проведу тут не один вечір; тільки тут, певно, до вух не долинав шум прибою, а у вікна не вдаряли випадкові краплі солоної води. Книги оберігали від вологи так само ревно, як і від набігів майганців. 

Я знову перегорнув сторінку – вже добре знаючи, що мусив йти ще зо п’ять хвилин тому. Та схема плетіння вогняної стіни, що простяглася прямо в мене перед очима, не захищена жодним заклинанням відводу очей чи обережним архіваріусом, цілком захопила мою увагу. Ще кілька хвилин я сидів на самому краєчку крісла, не маючи жодної фізичної можливості відвести погляд від сторінки. 

Дзвін вдарив очікувано, та все ж змусив мене здригнутися. Чорнильниця ледь не перекинулася на давній фоліант, і я зловив її простеньким закляттям лише в останню мить, коли кілька крапель вже зависли над папером. 

Я схопився на ноги, рвучко закрив книгу та закинув її на вже цілком пристойний стос. Часу розставляти все це на місця вже не лишалося – якщо принаймні половина з того, що розповідали про майстра Іргу, була правдою, то навіть незначне запізнення він запам’ятає – і то надовго. І на те, що я його майбутній король, він точно не зважатиме. 

Тож я закинув сумку на плече та кинувся геть.

Бібліотека академії ховалася у самому центрі заплутаного лабіринту цілительського крила – певно, коли її будували, розраховували, що саме цілителі мають найменше шансів зруйнувати її нанівець. Розраховували, вочевидь, марно – якщо принаймні вірити історіям Фаїнових брата й сестри. 

Повороти почали зливатися в мене перед очима. Я намагався орієнтуватися на тонку смужку моря та берега, що бачив з вікон на півдні, та не знав, чи справді мчу правильним шляхом. 

Чергові сходи я подолав, перестрибуючи через половину, і вже тоді опинився на першому поверсі. Не дивлячись, завернув знову, і… 

…розпластався по землі, збитий чимось, що за швидкістю анітрохи не поступалося мені самому. Голова вдарилася об чужий лікоть, моє власне коліно вперлося в щось, що точно не було підлогою. 

– А щоб тебе гепнуло, – почув я здавлений, але точно жіночий голос знизу. Опустив погляд – і саме тоді дівчина, на яку я необачно впав, спробувала підвестися, і ми зіштовхнулися лобами. 

Я стиснув зуби, аби не застогнати від болю, а тоді перекотився вбік, падаючи на холодні кам’яні плити. Кілька несподіваних кісток у тілі загули, і я спробував сфокусувати погляд на дівчині. 

Вона також сіла і потирала червоного лоба. Навіть так я бачив, що вона висока – можливо, навіть одного зі мною зросту; густа пшенична коса падала на коліна коричневої сукні. 

Біля її ніг розкинувся мішок, з якого повипадало повно різного краму: кілька книг, старий молитовник, затертий часом, перстень, чорнильна ручка, порожні листки, скріплені грубим шнурком у подобу зошита. 

– Перепрошую, – поспішно видушив я, стаючи на коліна. Потягнувся до книг, аби допомогти усе позбирати, та не встиг навіть торкнутися темної палітурки підручника з цілительства, як отримав від дівчини по пальцях. Коли вона встигла наблизитися?

– Впораюся сама, – відізвалася вона різко, але на лиці її розпливлася крива посмішка. – Наступного разу падаймо так, аби знизу опинився ти, згода? 

Вона потерла ребра і підморгнула мені, наче ми були давніми знайомими, і я не знайшовся з відповіддю. Незнайомка тим часом швидко покидала усе в побитий часом мішок з кількома латками. На дні його блиснули кілька мідних монет, і дівчина хутко затягла горло ранця, наче побоювалася, що я вкраду її речі. 

Я обережно піднявся на ноги, обтрушуючи простий чорний камзол. Дівчина також підвелася, закидаючи мішок за плече. Я помилився – вона таки була на кілька пальців вищою за мене. 

Світла коса вдарила по її стегнах, коли адептка озирнулася по сторонах розгублено, наче падіння повністю її дезорієнтувало. Я окинув її швидким поглядом: проста сукня, яку я бачив на половині дівчат в академії, грубі пальці, черевики, що ледь трималися купи кількома зачарованими шнурками й підручники, краї яких ще випирали з грубого ранця. 

– Цілительські авдиторії вище сходами, – сказав я поспіхом. Заняття, певно, вже почалося, а мені ще хвилин п’ять бігти до арени. – Ще раз перепрошую.