Розділ 4.2

Я не поверталася до нього спиною; добре знала, що хай яким кепським бійцем Їн не був, зламаний ніс його точно не зупинить.

Я не нападала на нього, поки він зачакловував власне лице: перечекала, поки зелені іскри не вщухнуть, поки лицар не вправить з глухим хрускотом носа та поки не підніметься, трохи похитуючись, на ноги. Якусь мить він оглядав арену у пошуках власного меча, та коли побачив, що той надто далеко, не став бігти за ним. 

Натомість поставив руки у бойову стійку, за якусь мить сплів складне закляття. В академії ми таких не вчили – певно, щось він зумів освоїти й після випуску – або після того, як з академії зникла я. 

Я зчепила пальці на мечі, враз озираючи власне лезо. Помітивши тонку смужку зачарованого срібла на вістрі, криво всміхнулася. Від цієї моєї посмішки Їн спав з лиця – та це не завадило йому кинути в мене вогняну кулю. 

Від неї я просто відступила на крок. Жар обпік щоку та миттю нагрів обладунки, а я підступила на кілька кроків до Їна. Примусила його змінити положення. Тепер я дивилася на північ, на білосніжні виступи королівського палацу, а перед очима Їна сяяло бліде сонце та відбивалося у морі. 

Чоловік примружився, і саме в цю мить я атакувала. 

Пробила його щит одним сильним ударом згори, вдарила ногою під коліно, збиваючи концентрацію. Їн заніс руки до мого живота та вже приклав їх до обладунку, запускаючи якесь закляття – та я вдарила його навершям по пальцях, вириваючи скигління. 

А тоді я зробила те, про що мріяла – відкинула меча вбік. Зняла рукавицю, аби не завдати надто багато шкоди. 

Занесла кулак і ще до того, як зіллєвар встиг отямитися, вдарила його по красивому, поки що симетричному лицю. 

Кулак в мене завжди був важкий – та зараз лють додала ще більше сили, і Їн відлетів геть вже вдруге. 

Цього разу він не поспішав підійматися. 

– Слабак, – зневажливо кинула я. До Їна миттю підбігли кілька лицарів. Перевернули його на спину, один обережно торкнувся щоки, що вже почала розбухати від удару. Він дихав, я це знала. Отямиться за кілька хвилин і відбудеться лише підбитою гордістю та кількома синцями на обличчі. 

Значно менше, ніж те, на що він заслужив. 

Я озирнулася довкола. Лицарі, що до того подивлялися на мене з першими, ледь помітними паростками поваги, тепер не приховували остраху. Арей підійшов на кілька кроків. Його погляд, уважний і складний, який мені й в кращі дні не вдавалося прочитати, тепер прикував мене до місця. 

Він повільно потягнувся до пряжки зимового плаща, підбитого хутром, та розстібнув її. Тепла, гаптована тонкою ниткою тканина впала до землі, а Арей переступив її, наче й не помітив. Повільно зайшов на майданчик, все ще не відриваючи від мене темних, змучених очей. 

Щось було у його погляді, що примусило мене мовчати. Чому він дивився так?.. 

Арей потягнувся до спини – він носив зброю так само як і я – та дістав з підпростору спис. Довга металева палиця з гострим навершям, як і в Їна, вся була поцяцькована рунами, зачарованими каменями та візерунками – і, так само як Їн, Арей не мав проти мене жодного шансу. 

Можливо, у чесному бою він й міг би перемогти. Та з часу на сході я вже забула, як це – битися по-лицарськи та не очікувати удару в спину. Все, чого нас вчили в академії, виявилося брехнею. 

Все, що відбувалося в академії, виявилося брехнею. 

– Вассо, – погляд Арея видався мені майже благальним, та цього не могло бути. Відблиски й шум моря грали зі мною дурний жарт.

Я мовчки вивчала Ареєве лице, намагаючись зіставити його з тим, що бачила востаннє вісім років тому. Воно стало жорсткішим, кутастішим. Усяка юнацька м’якість, що у ньому була тоді, вже зникла, поступаючись віку. 

Я звикла до того, що Арєеве обличчя переді мною розпливалося у м’якій, тихій посмішці. Я тішила себе надією, що ця посмішка була моя. Тільки моя, і не призначалася ні для кого іншого. 

Зараз губи чоловіка розтулилися у словах. 

 – Бийся зі мною. 

Я мовчала, міцно стискаючи руків’я меча. Чужого, не мого меча. Почуття, що я поховала так глибоко, що іноді й сама не могла знайти, зараз, як підняті мерці, самі дісталися поверхні. 

Ненависть, гірка й всеохопна, скривила мені лице. Те, що я відчувала до Їна, було лиш відголосом. Слабким, ледь помітним відголосом люті й отрути, що охопила кожну частинку мого тіла. 

– Бийся зі мною, – повторив Арей вдавано спокійно, та під цим спокоєм я чула дивну відчайдушність. – І якщо я переможу, пообіцяй мені вислухати. Просто вислухати, нічого більше. 

Я не могла знайти у собі слів від жовчі, що перекочувалася на язиці. Та Арей сприйняв це за слабкість. 

– Будь ласка. 

Якщо це не було благання, що я чула у його голосі – тоді я не знала, що це було. 

Він підступив на крок, і його рука смикнулася, наче він хотів простягнути її до мене, перехопити за зап’ясток, як у старі часи. Чи покласти на плече. Чи… 

Я урвала думку, а тоді простягнула меч вперед – не вістрям, а тримаючи його долонею за середину леза.