Розділ 4. Полум'я люті

Вассо, це все була велика помилка. Я ніколи не хотів тобі брехати – і він також, повір. Та інакше тоді вчинити ми просто не могли. Сподіваюся, ти знайдеш у собі сили нас пробачити. І я молюся Гелені, що з тобою усе гаразд. 

Лист від Фаїна Латіруса, що не дістався адресата, вісім років тому. 

✴︎✴︎✴︎

Чоловік з блідою, майже білою шкірою та довгим світлим волоссям дивився на мене так, наче не міг повірити своїм очам. Він зробив невпевнений крок вперед, ніби й не помічаючи, що саме робить – і ледь не зіштовхнувся з лезом мого меча, що я направила йому у груди без жодного сумніву. 

Моя рука не дрижала – а саме цього я боялася, коли уявляла собі мить нашої зустрічі роками. 

– Не підходь, – процідила я крізь стиснені зуби, але погляд сам собою метнувся до другого чоловіка. Він застиг на віддалі та розумно не наближався. Певно, думав, що я кинуся на нього, варто йому опинитися в досяжності дворучника. 

Його смоляне волосся акуратно зачесаними пасмами спадало на плечі, з засмаглої шкіри на мене дивилися глибокі карі очі. Між бровами залягла глибока зморшка, якої там не було, коли ми бачилися востаннє. 

Очі опустилися до його пальців – довгих і блідих. Вони не крутили закляття, як робили це зазвичай, навіть без потреби – просто для того, аби заспокоїти руки. Ні, Арей стиснув їх у кулаки так сильно, що долоні побіліли, і згодом на них, певно, з’являться криваві сліди від нігтів. 

Я ледь не сплюнула, а тоді міцніше перехопила меч перед горлом світловолосого. Лицарі принца поряд попідбиралися, відчуваючи справжню небезпеку. Кілька з них встали на ноги, знову збираючись вхопитися за зброю, та один різкий рух Арея їх зупинив. 

Я на це тільки скривилася.

– Вассо… – тихенько вимовив лицар під вістрям мого меча. На його губах з’явилася несмілива посмішка – наче він вже й не сподівався мене побачити, та був щиро радий зустрічі. Я ледве стримала порив вдарити його ногою під ребра. Як він смів?

– Їне, – холодно, жорстоко посміхнулася я. – Все ж став лицарем. 

Лице Їна побіліло навіть дужче і злилося за кольором з його волоссям. 

– Це не… – пробурмотів він, та закінчити я йому не дала, натиснувши вістрям меча на підборіддя. Чужий рот закрився зі стуком. 

– Принца чи короля? – запитала я вдавано спокійно. 

Погляд Їна метнувся до Арея, а тоді миттю повернувся до мене. 

– Принца, – приречено видихнув він. 

Я відступила від обох на крок, зовсім трохи опускаючи меча. Двоє у варті його високості. Там, де мріяла бути я – там, де мала бути я. Лють, якої я не відчувала по-справжньому вже дуже давно, піднялася у мені жаркою, бурхливою хвилею. 

– Цікаво, чи я все ще можу розпластати тебе у багні за хвилину, – протягла я так спокійно, що й вітер навколо відчувся колючішим і холоднішим. – Цікаво, чи справді ти вартий бути у варті його високості. 

Їн прикусив губу, його довгі руки метушилися, наче хапалися за невидимі колби з зіллями та ножі для нарізання. А пальці в нього все ще виглядали білосніжними й пещеними, як у принцової нареченої – певно, припарки варив він частіше, ніж брав до рук зброю. 

Якщо хоч щось, що я знала про Їна, таки було правдою, то він мав досягти успіху і в зіллєварінні. Особливо у зіллєварінні. 

Арей, певно, був принаймні придворним чаклуном принца – з його неймовірною силою, знаннями та вмінням керувати потоками магії інакше бути й не могло. Я ледь струсила головою, намагаючись відігнати думку про чоловіка. Він не заслужив навіть на це. 

…але вони були тут, при палаці. 

А я була за тисячі миль на сході, у брудних бараках, під проливними дощами та градом, під палючим сонцем та безпощадним вітром. Я власноруч вкладала у могили побратимів, коли ці двоє начищали свої сталеві обладунки, що не знали справжнього бою. 

– Бери меча, – наказала я Їнові, а тоді обвела поглядом лицарів навколо, що скупчилися тісним кільцем. Нападати після мовчазного наказу Арея вони не сміли, та все ж залишалися поряд. Під моїм лютим поглядом їх як вітром змело, і у нашому розпорядженні опинилася мармурова арена, засипана снігом й піском. 

Їн невпевнено, наче сподівався, що я раптом передумаю, потягнувся до пояса. Меч в нього, як і колись, був хвалькуватий, хоч вже й інший – з тонкою металевою в’яззю на ділі, що нагадувала паростки якоїсь рослини, та розсипом зачарованих каменів на ґарді. Наче вони йому допоможуть проти мене. 

Їн зручніше перехопив одноручник. Другу руку він тримав напоготові, аби виставити щит. 

Я не стала попереджати про напад. Підняла меч, наче збиралася завдати верхньої атаки, а щойно Їн виставив потрібний захист, метнула його, наче спис. 

З боків почулися вражені видихи, та на них я не зважала. Меч ще ледве встиг подолати відстань до обладунків на животі Їна, як я була вже поруч – вхопила чужу руку з мечем за зап’ясток та викрутила її назад. 

Лице Їна скривилося від болю, пальці задрижали у судомі, меч випав на підлогу. На жаліючи ані сили, ані часу, я вхопилася пальцями об довге біле волосся та потягла голову зіллєвара назад, аби він дивився мені у лице знизу вгору.