Розділ 3.2

На мить у лицях парубків відбилося щире нерозуміння і сум’яття – вочевидь, чути щось подібне вони не звикли. За їхніми головами я помітила темну пляму – до тренувального майданчика підходили нові й нові лицарі. 

За якусь мить вони вже опинилися досить близько, аби зрозуміти, що тут не самі. 

– Що тут відбувається? – запитав один з них, уважно вивчаючи мене поглядом. Я поборола бажання випростатися і перехопити меч у бойову стійку. Тут не було загрози. А ці юнаки, що ще, певно, не бачили й вигляду крові, не могли завдати мені шкоди. 

Другий лицар, що мав короткого одноручного меча за поясом, скривився. 

– Юна панянка тут думає, що може тренуватися на лицарському майданчику. Можливо, ще й вважає, що може позмагатися з лицарями? – глузливо всміхнувся він, вигинаючи одну брову. 

– Можливо, вона могла б перемогти кожного з вас, – так само смішливо відізвалася я, і лицар завмер, наче не очікував, що я наважуся подати голос. – І, можливо, навіть не спітніла б. 

Легке, як пір’їнка, бажання розім’яти руки та нарешті вступити у двобій, що не мав закінчитися чиєюсь смертю, прошмигнуло від хребта до пальців. Востаннє я так билася з… Я урвала думку. Нічого згадувати про них, не зараз. 

Обоє лицарів, з якими я заговорила першими, перезирнулися. 

– Здається, когось потрібно провчити. 

– Здається, хтось уявляє себе Королівською тінню, – додав інший.

Вони двоє, граючись, витягли зброю. Тримали її легко, бо, вочевидь, не сподівалися на опір, а тоді повільно обступили мене з двох боків. Я все ще стояла нерухомо. Група лицарів на віддалі поки що спостерігала, та я бачила, як в їхніх очах розгоряється інтерес. Певно, й вони скоро захочуть доєднатися до розваги. 

Руків’я меча в мене під пальцями нагрілося – ніби запрошуючи вхопитися у нього як слід, провести широку дугу лезом, відкидаючи двох самовпевнених юнаків. Та я все ще стояла й вичікувала. 

– Ти все ще можеш піти, красуне, – кинув чорноволосий, здуваючи непокірне пасмо з лиця. – Ось тільки перед цим маєш перепросити. 

Другий лицар скривився. 

– Ейвере, я давно казав тобі перевірити зір. Красуня? Хіба після трьох пінт! 

Я гмикнула. Й сама знала, що особливого захвату в чоловіків не викликаю. Навіть у кращі роки, коли моє довге пшеничне волосся матір вважала головною дівочою принадою, залицяльників відлякував мій чоловічий зріст та коса сажень в плечах. 

Роки служби додали до цього не надто дамського набору ще й обвітрену засмаглу шкіру та гидкий шрам, що перетинав ліве око. 

Чоловіки кружляли навколо мене як яструби, поступово зменшуючи коло. Мить – і до них приєднався ще один лицар, а тоді ще один. 

– За зневагу лицарського клину передбачене покарання, – з огидною усмішкою мовив веснянкуватий вояка. – Та йти до принца з цим необов’язково. Ми й самі впораємося, еге ж, хлопці? 

Коло зімкнулося. За тілами у натертих до блиску латах я вже не бачила ані берега, ані мармурових плит королівського палацу. Свист мечів, що лицарі один за одним повитягали з піхв, заглушив тріщання чорної жовни. 

Вони не збиралися нападати на мене по-справжньому – тільки поглумитися та змусити тікати. Я уважно стежила за тінями лицарів на піску, і коли перший простягнув долоню – пусту долоню, навіть без зброї – я навідмаш вдарила його ґардою меча, на мить перехопивши лезо товстою рукавицею. 

– Так ви перепросити мене не примусите, – широко всміхнулася я, перебираючи руками шкіру на руків’ї. Подумки перерахувала чоловіків. Семеро. 

Не очікуючи на відповідь, я зробила різкий випад мечем. Він вдарився об обладунки чорноволосого лицаря, й він випав з кола, відступаючи з несподіванки на кілька кроків. Поки решта лицарів, як купка бовдурів, спостерігали за ним, мій меч описав широку дугу, чиркаючи по обладунках принаймні трьох зовсім трохи нижче відкритих горлянок. 

– У справжньому бою ви б вже лежали мертві, – пирскнула я. Тоді, не дивлячись, підняла меч, аби відбити сильний, але не надто точний удар одного з лицарів, що підійшли пізніше. 

На його лиці відбилося роздратування, та дуже швидко він опанував себе й кинувся з новою атакою – цього разу підступнішою. Та і її я відбила без особливих складнощів, перехопивши меч знизу й підваживши його коліном. Зброя зі дзвоном вилетіла з рук чоловіка та впала на плити поряд, дивом не зачепивши нікого у колі. 

Решта все ще стояли, спостерігаючи – надто лицарі, аби нападати не по черзі, а гуртом. Що ж, це лише спрощувало справу. 

– Здається, вибачення мені доведеться приберегти до більш вмілих бійців, – вдавано засмучено видихнула я, та все ж не зуміла стримати посмішки. Ці пташенята – а інакше лицарів корони сприймати ніяк не виходило – нагадували мені мене саму з десяток років тому, коли я вважала, що досягла майстерності у бою. Це було лиш одне з помилкових суджень тих часів. 

– Ах ти ж… – приземкуватий хлопець, що був готовий назвати мене красунею після трьох пінт, кинувся в атаку – і з одного його лиця я зрозуміла, що налаштований він серйозно. 

Також примружилася, вдивляючись, куди він направить лезо меча. Удар був складний: вертикальною дугою він прорізав повітря біля моїх грудей та цілком міг би відтяти мені ногу, якби я вчасно його не заблокувала. Відкинула меча геть та відповіла знайомою ще з першого року навчання зв’язкою: випад з кроком, гострий укол під ребра, удар навідмаш по плечу.