Розділ 3. Пташенята

Я поспішно злетіла сходами замку. Повороти, напівтаємні ходи, галереї та проходи для слуг пролітали повз мене, та я їх не помічала: зір застилала пелена злості. Звідки вона взялася? Чому це все ще так боліло?..

Я повільно стиснула і розтиснула кулаки, намагаючись заспокоїтися. Авелія – К’вар-Айл вона чи ще яка – не була варта моєї люті. Нехай навіть вона й стала першопричиною, що зараз я стояла саме тут, а не билася на боці принца чи короля. 

Вдих. 

Я стрімко, карбуючи кожен крок, спустилася до одного з виходів з палацу. Нехай я прибула сюди всього якусь годину тому – та вже зараз повітря серед мармурових стін видавалося мені спертим, затхлим. 

Видих.

Я штовхнула малі бічні двері, що призначалися для слуг, а не високих лордів та леді, і нарешті опинилася на тонкій веранді над смугою білого піску. За кільканадцять ліктів шумно прибивало море. Зеленуваті, змерзлі хвилі розбивалися об кругле каміння,  трохи на віддалі розкинули розлогі корені сосни. 

В лице мені вдарив порив вітру зі снігом; він легко знайшов усі дірки у старому обладунку та пробігся всередині, лоскочучи ребра й плечі. Здалеку я почула стукіт – у дереві примостилося кілька чорних жовн. 

Я дозволила м’язам поволі розслабитися, і лиш тоді помітила, що вийшла не просто до берега моря. Попереду, під піском, що наніс вітер, простягалися мармурові білі плити; неподалік стояла стійка зі зброєю. 

Повітря сперло від впізнання: одного разу я вже була у цьому самому місці. Я підступила на кілька кроків до сходів і завмерла. Я стояла саме тут – дивилася, як тренувалися лицарі королівського клину. Тоді вони видавалися мені недосяжними; їхня майстерність перевершувала усе, що ми бачили, і сама думка про те, що колись я опинюся у їхніх рядах, пускала жар спиною й животом. 

Та ось я стояла тут, охоронниця нареченої принца. Ветеранка Майганської війни, понівечена шрамами жінка, що не знала нічого, окрім бою. І я все ще не була у маровому лицарському клині. 

Я повільно, наче зачарована, спустилася сходами. Старі шкіряні черевики загрузли у піску, та я не зважала. Неспішно підібралася до мармурових плит і завмерла перед стійкою зі зброєю. Поясні мечі, півтораручні, дворучні, списи. 

Жодної сокири – звісно, це ж не лицарська зброя. 

Я обережно торкнулася ефеса дворучного меча, що стояв найближче до мене. Простий, без прикрас, та ще й затуплений – вочевидь, лицарі використовували їх для тренувань, а не для справжніх боїв. 

Меч був не надто добре збалансований. Трохи задовгий, як для мого зросту – і я вже надто добре звикла до півтораручника, що отримала на війні. Та я все ж підняла його, перекинула з руки у руку, а тоді міцно стиснула пальці на грубій шкірі. 

Кілька разів махнула на пробу, підлаштовуючи своє тіло до сильних, різких поривів вітру. Повернула корпус на північ, аби бліді зимні промені не сліпили мені очі. Захисна стійка, удар з випадом, поворот, удар з кроком, фальшива атака. 

Зв’язка ударів миттєво вивела увесь гнів на поверхню. Він, що загруз попід шкірою, тепер іскрами чарів літав від шиї до кінчиків пальців, але полегкості не приносив. Ще якісь сім років тому я могла уявляти, як розсікаю Авелію мечем – знову і знову. Як валю її на землю, як б’юся з нею, аж поки вона не благає про милосердя. Раніше це допомагало. 

Зараз від однієї думки про кров, пущену мечем, про м’язи, що огидно вилізають з-під плоті, про запах смерті зовсім поряд, прямо за плечем, у роті лиш з’явився металічний присмак. Голову стиснуло лещатами, і кожен вдих давався з не меншим боєм, ніж ті, що я мала на війні. 

На мить я спинилася. Вістря меча вдарилося об мармур і протяглося ним з огидним звуком. Сили наче покинули тіло, і все, на що я спромоглася – це не випустити руків’я з рук. 

Тоді за спиною почулися кроки та сміх – віддалені, але з кожною секундою вони звучали все ближче. 

Я чула їх, знала, що мушу озирнутися, відкласти меч чи вхопити його сильніше, зробити бодай щось – та перед очима стояв степ. Довгий, нескінченний східний степ, де за пригорами стояли табором майганці. Я опустила погляд на долоні. 

Я вже стискала не меч, а сокиру – мою вірну сокиру, що знесла не одну голову, і що вже не раз вивела мене живою з бою. Все її лезо вкривала густа, майже чорна майганська кров. До неї налипли шерсть, волосся. Багряні плями залили й дерев’яне руків’я, пальці, зап’ястки. 

Повсюди була кров. 

Хтось штурхнув мене у плече, і я різко сахнулася, виринаючи зі спогаду та підіймаючи лезо. Погляд розмився, і я вчинила помилку, що якісь кілька років тому могла вартувати мені життя – лезо опинилося не на шиї нападника, а біля його власної зброї. 

Я нарешті подивилася на чоловіка, що підкрався до мене позаду. 

Він був практично юний, точно молодший за мене; чорне волосся вдавано недбалими хвилями падало йому на скроні та на чоло. Губи хлопець розтягнув у кривій посмішці. 

– Що ти тут забула, красуне? – своїм мечем він відбив мій власний, і вістря знову опинилося на мармурі. Я не намагалася його втримати – всю свою увагу зосередила на тому, аби знову дихати. Я не була там. Східне прикордоння лишилося у минулому. Зараз мої ноги чітко впиралися у пісок і мармурові плити королівського палацу. За спиною нещадно билося море, а попереду кілька юнаків вигравали своїми обладунками з холодної сталі.