Розділ 2.6

Кілька митей у кімнаті трималася тиша, аж поки кроки короля й королеви не стихли остаточно. А тоді… Сказати, що здійнявся ґвалт – не сказати нічого. 

Усі наречені заговорили водночас – до гувернанток, компаньйонок, одна до одної, здавалося, й самі до себе. Розібрати до ладу, про що мовилося, я не могла. Та одне слово повторювалося знову й знову: принц, принц, принц. 

Я мала намір повернутися до Моргани, але застигла. Погляд Авелії, жорсткий та гостріший за леза її вірних кинджалів, я відчувала на собі навіть тоді, коли не дивилася на неї. А тоді жінка у кілька кроків наблизилася до мене, і її лице, як і моє, приховала тінь від мармурової колони. 

Я напружилася, а все одно лише в останню мить зрозуміла, що Авелія поклала руку мені на передпліччя. Я могла відсахнутися, відкинувши її долоню геть, та натомість завмерла, зосередившись на дворянці. 

– Що ти тут робиш? – прошипіла Авелія крізь зуби. Мою руку вона стиснула по-справжньому, а не легким, ледь помітним потиском аристократки. Я відчула, як її пальці впиваються мені у кості, а на шкірі, скоріш за все, залишиться слід від її п’ятірні. 

Я звела брову й усміхнулася, а тоді смикнула руку, вириваючись з чужої хватки. 

– І я тебе рада бачити, Авеліє, – мовила у відповідь я. Я сподівалася, що посмішка, що з’явилася на моєму лиці, була досить хижою – саме такою, якою на сході я лякала ворогів. 

Від мого голосу Авелія наче прокинулася. Подивилася на свою руку зі здивуванням, наче й сама не очікувала, що вхопить мене, і обтерла долоню об спідницю.

Якусь мить Авелія мовчала. 

– Для тебе – її світлість, Дерен. Ми вже не в академії, і тут ти мені не рівня. Та й ніколи не була, – тихо мовила жінка. 

Вона відступила від мене на крок, та я не обманювала себе думкою, що так дворянка менш небезпечна. Авелія завжди любила бити з віддалі. З тіні, де її ніхто не бачив. 

– Чого ти хочеш, ваша світлість? – запитала я з зітханням, намагаючись приховати за ним хвилю злості, що прокотилася венами. Не рівня. Звісно, не рівня – і я знаю, кого у цьому винуватити. 

– Я хочу, аби ти забралася геть. Ти нічого тут не досягнеш, окрім як вкотре виставиш себе на посміховисько – і доведеш, що ні на що не здатна. Тож краще йди вже зараз. 

Авелія вже повністю опанувала себе: говорила спокійно і врівноважено, так, як я сама ніколи не вміла. Але її слова, попри спокій, били мене не гірше кулака: я ледь втрималася від того, аби відступити на крок. 

В очах Авелії не було жалю – ні тоді, ні зараз. Вона дивилася на мене з непорушною впевненістю і погордою, з ненавистю, з отруйною зневагою. Саме остання дратувала мене найбільше.

Я розтягла губи навіть у ширшій насмішкуватій посмішці. Можливо, її слова могли б мене зачепити за живе десять років тому, та зараз… надто багато води спливло. 

– Я не тікала тоді й не тікатиму зараз. І точно не від тебе, герцогине. 

Королівська вітальня з двома десятками жінок, здавалося, віддалилася; вона була десь далеко, дуже далеко – гул голосів доносився ніби через товщу води. А тут, у тіні, нас було тільки двоє. 

Авелія схилила голову набік – ідеальне лялькове лице викривилося у легкому, ввічливому нерозумінні.

– Я й не прошу тебе тікати, Вассо. Але ти й сама, я впевнена, розумієш – у палаці таким як ти не місце. Не думаю, що твоє лице дуже потішить принца, – Авелія дивилася мені в обличчя – і я знала, що вона розглядала шрам, що простягався від лінії волосся майже до губ через ліве око. – І це точно не покращить шанси маркізи Фамель на вдале заміжжя. 

Порив підняти руку та прикрити шрам долонею з’явився настільки несподівано, що я зупинила свою кінцівку вже на півдорозі до лиця. Авелія, звісно ж, це помітила. 

Я ніколи не соромилася свого шраму. 

Звісно, він був огидний. Він не прикрасив би нікого – ані чоловіка, ані жінку. Особливо жінку. Та я отримала його на війні. Я отримала його, захищаючи цю країну, захищаючи принца й короля – нехай і не у той спосіб, на який сподівалася колись. 

– Ти ж навіть не думаєш про те, як твоя компанія – і твоє каліцтво – вплинуть на юну маркізу, – продовжила Авелія. Вона вдало намацала больове місце, і тепер била в нього вправно і влучно. – Краще б ти залишалася там, звідки прийшла. На прикордонні від таких як ти принаймні є користь. Чернь має триматися з черню. 

Кілька митей я дивилася на Авелію, навіть не кліпаючи. Слова, що вирвалися з її ідеально окресленого рота, звучали так дико, що я не могла спершу осягнути, що вона справді їх сказала. 

…а тоді погляд мені заслала пелена червоного. Лопатки засвербіли – за спиною з’явилися легкі іскри магії. Мій вірний меч відчував лють і благав бути використаним. 

Посмішка сповзла з мого лиця, як віск з розплавленої свічки.

– Ти не знаєш, про що говориш, розпещена дурепа, – прошипіла я, схиляючись до Авелії. Нехай вона була герцогинею, нехай вона була улюбленицею королеви, нехай вона могла мене кинути у темницю за ці слова. Але лиця Кайлана, Есмера, Лайри стояли в мене прямо перед очима – білі, мертві лиця, вкриті потом і кров’ю. Якась дворянка, що відсиджувалася за стінами столиці, могла казати мені, що заманеться – та вона не мала права говорити про них. – Я отримала цей шрам у бою. Цими руками я клала в могили друзів.