Розділ 2.5

– Ваша величносте, – з тихою гідністю відповіла вона. 

Звісно, зараз, перед королем і королевою, в Авелії не бракувало гідності. Вона була дворянкою, зрештою. Ось тільки гідність ця не поширювалася на людей, чий статус вона вважала невідповідним. Я стиснула кулак так сильно, що нігті впилися у долоню. 

– Ми не бачилися так давно, – майже ніжно мовила королева, підіймаючи Авелію з поклону. – Я вже встигла засумувати за твоєю компанією – і за роками, коли ти проводила у палаці біля мене майже половину року. 

Усмішка на лиці Авелії поблякла. 

– Справи мого чоловіка затримують нас на півночі. 

Ось тепер вперше я почула звичний мені тон: їдкий, отруйний. Втім, лице дворянки залишалося гладким, як застояна вода. 

– Дуже шкода. Справді, – зітхнула королева, і наскільки щирим було співчуття, сказати я не могла. – Я сподіваюся, ви повернетеся принаймні на сезон балів. 

– Я також на це сподіваюся, ваша величносте. І робитиму усе можливе. Та наразі я мушу зосередитися на допомозі моїй… моїй доньці на відборі. 

Слово донька Авелія витиснула з такою відразою, що не почути її не міг ніхто. Втім, лице королеви залишилося спокійним – тільки Айлун, про яку й мовилося, переступила незручно з ноги на ногу. 

Я ще раз придивилася до лиця нареченої – і знову не помітила у ньому жодної риси Авелії. У дівчини ніс був кирпатий, а не ідеально рівний, щоки – червоні, а не гладкі й білі; очі – світло-сірі, а не майже чорні. 

Та й надто дорослою виглядала Айлун, аби й справді бути донькою Авелії. Коли ми навчалися в академії, жодними сімейними узами моя суперниця обтяжена не була. 

– Звісно, звісно, – поплескала Авелію по долоні її величність. – Я впевнена, що… 

– Айлун, – підказала Авелія рівно і вже без жодного почуття. 

– …що Айлун вразить нас усіх – і, головне, мого сина. Та я найбільше тішуся, що ми знову зможемо бути разом, принаймні ці три місяці. 

Королева сильніше стиснула долоню Авелії, і коли та спробувала відійти геть, до свого місця під колоною, аби представлення наречених могло продовжитися, її величність затримала дворянку за пальці. 

– Постій зі мною тут, Авеліє. Нічого герцогині К’вар-Айл ховатися у тіні. 

Король спостерігав за цією сценою мовчки: він не подарував Авелії ані посмішки, ані грізного погляду. Здавалося, що думки його взагалі витали деінде. 

Авелія слухняно застигла, і тоді решта дівчат представилися – та кожна з них, певно, розуміла, що перехопити увагу її величності вже неможливо. 

Моргана опинилася в самому кінці черги. І коли вона схилилася у реверансі поряд зі мною, я спостерігала за лицем королеви та короля особливо уважно, намагаючись збагнути та запам’ятати їхню реакцію. Втім, мої старання виявилися марними, адже жодної реакції не було: королева так само м’яко всміхалася, а король дивився повз. 

Втім, після того, як Моргана замовкла, погляд його величності ковзнув далі, до мене. Мить він просто дивився, а тоді злегка підняв брови, наче чогось очікував. 

Я трохи схилила голову, також очікуючи – що увага чоловіка перескочить на щось інше. Король й далі дивився на мене. 

– Я не наречена, – зрештою підняла руки я, відступаючи глибше у тінь. Король примружився, та погляду свого від мене не відвів. Її величність спостерігала дещо здивовано та розважено, а ось у лиці Авелії на мить блиснуло щось, що я відчувала до неї сама – лють. 

На кілька митей запала мовчанка. 

– Чомусь ваше лице видається мені знайомим, – сказав король, схиливши голову. Він насупився, наче намагався, але не міг пригадати, а я стиснула зуби. В цю мить я, певно, мала якщо не присісти у реверансі, то принаймні вклонитися, але усі м’язи у спині затисло, протестуючи навіть проти самої думки. 

– Ви нагородили мене за мужність на східному прикордонні, – витиснула я. – Сім років тому. 

Тоді нас усіх – три загони, що були вкрай потрібні для охорони селищ біля Веану – відігнали у глибокий тил, аби сам король міг видати кільком з нас безкорисні нагороди, що навіть не були золотими; нас усіх вимили, пристойно одягли вперше за рік та виставили на подобу параду серед голого степу. 

Коли я повернулася, обважена медаллю та нескінченною злістю й розчаруванням, селами вже пройшли майганці. Від більшості будинків залишився тільки попіл. Ми складали тіла у братські могили ще кілька днів потому.

Медаль я втратила, і навіть не пам’ятала, де саме – та вона була останнім, про що я тоді жалкувала. 

Король переді мною кивнув, в його очах відбилося розуміння. 

– Звісно. Тепер я пригадую, – сказав він, і губи його розійшлися у кривій маленькій посмішці. – Тоді я ще понизив вас у званні за непокору голові клину. 

Я повільно втягнула повітря. Звісно, про це я теж не забула. 

– Саме так, ваша величносте. 

Це мене не зупинило; та сам спогад все ще жалив не гірше шершневої отрути. 

– Ти була тоді зовсім молода. Герцогине, – король повернувся до Авелії поряд. – Ви ж мусили навчатися в академії в один рік, чи не так?