Розділ 2.4

Кімнати наречених принца розмістили саме у тій частині замку, де варто було й очікувати: зовсім поряд із королівськими покоями. Втім, ця близькість була примарна: потрапити до апартаментів їхніх величностей чи принца ми, звісно ж, не могли. 

Перед черговими дверима, які для мене виглядали такими самими, як і трійко напередодні, пані Клеріл зупинилася, а тоді приклала до вигадливого одвірка перстень. 

Якусь мить нічого не відбувалося. Наречені застигли, затамувавши подих, наче розуміли більше, ніж це робила я, а я ж встигла за цей час роззирнутися. Королівські коридори мене не цікавили; а ось жінки, що ними ходили – дуже. 

Я пробіглася поглядом по яскравих наречених. Усі вони, окрім Моргани, видавалися мені майже однаковими: дуже юні, красиві, з розсипами зірок чи квітів на шиях та передпліччях – справжній сад обраниць Гелени. 

Та вони не могли нашкодити Моргані – принаймні не у той спосіб, про який говорив мені Раймунд. Надто молоді, недосвідчені. Майже у всіх в очах горів вогонь нетерпіння – вони й справді були тут, аби позмагатися за руку принца та корону. Якщо у замку таки й справді щось відбувалося – щось, через що лицарів з королівського клину звільняли зі служби – і щось значно більше, ніж дівочі інтриги на відборі – то до цього мав докласти руку хтось інший. 

Тож я швидко оглянула компаньйонок – їх, якщо рахувати разом зі мною, також було дванадцять, як і кандидаток на роль принцеси. Більшість з них видавалися мені зовсім звичайними: старші жінки з туго затягнутими на потилиці косами; у глухих закритих сукнях, що не показували й просвіту тіла, окрім половини долонь та лиця. 

Авелія, безсумнівно, виділялася на їхньому тлі. Її навіть злі язики (а себе я саме до таких і зараховувала) не наважилися б назвати простою. 

Та на жінку я намагалася не дивитися, аби не осоромити себе, а заодно й Моргану, ще сильніше, ніж я вже встигла зробити. Мою увагу на мить привернула стара дама у темно-синій сукні та разку перлів, яка чомусь видалася віддалено знайомою, та в ту ж таки мить замок клацнув, а пані Клеріл впевнено штовхнула двері. 

Наречені майже водночас ахнули та поспішили першими пройти за розпорядницею. Це створило чималу штовханину, яку ми з Морганою, швидко перезирнувшись, перечекали наприкінці черги. Ставлення маркізи до відбору мені подобалося, але водночас видавалося підозрілим. Щось тут було не так. 

Та й над цим подумати я також не встигла – ми опинилися у королівській вітальні. 

А там, за невеличким столиком, який ледь проглядався за чашками, блюдцями та рештою порцеляни для чаювання, призначення якої я й не уявляла, сиділи двоє. 

Жінка у сукні, що за пишнотою та оздобленням значно поступалася вбранню багатьох наречених. І чоловік, якого мені вже доводилося бачити раніше – і зустріч ця приємною не була. 

В обох на головах красувалися тонкі золоті вінці, зубці яких нагадували хвилясті сонячні промені – символи влади Солесу. 

Щойно двері за останньою компаньйонкою зачинилися, усі жінки, як одна, опустилися у повільному та глибокому реверансі. Я забарилася на якусь мить, яка, сподівалася, не впадала в око, та схилилася в поклоні. 

Щойно кивок королеви сповістив, що наречені та решта можуть нарешті піднятися, я відступила вбік. Миттю оглянула кімнату, шукаючи входи та виходи. Двоє дверей крім тих, через які у залу потрапили ми, і стільки ж королівських лицарів у кутках. 

Попри те, що їх приховували чари, їхню присутність я відчувала дуже чітко: бачила легкі викривлення мармуру там, де вони стояли не зовсім непорушно, і чула ледь розбірливе дихання двох зайвих носів. 

Я сама застигла під білою колоною, і так опинилася майже поряд з нареченими. З внутрішнім усміхом я подумала, що якби не мій одяг, моє походження, моє минуле і все решта, мене цілком можна було б переплутати з однією з них. 

Наречені виструнчилися шеренгою. Цьому, звісно ж, передувала певна штовханина, аби опинитися якомога ближче до монаршої пари, і я з веселістю спостерігала, як дві дівчини, що поскублися раніше, зараз знову непомітно відштовхували спідниці одна одної зі свого шляху. Айлун – дівчина, яку щось пов’язувало з Авелією – водночас намагалася приховати розрив тканини на своєму рукаві. 

– Ваші величності, – м’яко сказала пані Клеріл, знову опускаючись у кніксені. – Дозвольте мені представити вам дванадцять неймовірних дівчат, що Гелена обрала у наречені для вашого сина. 

Я різко повернула погляд до королівської пари. 

Король сидів непорушно: його сиве волосся стримувала корона, а лице не видавало жодної емоції. А ось королева посміхнулася м’яко, хоч між бровами в неї й залягла стурбована зморшка. Її лице я не раз бачила на монетах, але в житті її величність Ліора мала зовсім інший вигляд: менш величний, більш людяний. 

Наречених вона оглядала без королівської погорди, а з цікавістю жінки, перед якою постали дванадцять переляканих дівчаток, що усі до однієї були молодші від її сина на понад десять років. 

Орделія Клеріл кинула на дівчат грізний погляд і подала складний, ледь помітний знак рукою. Я на нього насупилася, але наречена у блакитній сукні, що опинилася найближче, вочевидь, зрозуміла сигнал краще за мене. 

– Медея Аранійська, ваші величності, – схилилася у реверансі вона. Біляве й ріденьке, як у дитини, волосся впало нареченій на груди. – Третя донька барона Арону.