Розділ 2.3

Авелія якусь мить дивилася на мене без краплі розуміння, а тоді тільки вигнула на мить тонку брову. Мовляв, хто це взагалі така? Злість, як похований у попелі вогнедишний дракон, почала поволі підіймати голову. 

– …справді ж? 

Я почула голос жінки по центру наче крізь товщу води, а тоді з силою відвела погляд від Авелії. 

– Ви мене чуєте? – повторила та, і я нарешті сфокусувала на ній погляд. – Відпустіть наречених його високості, якщо ваша ласка. 

Я нарешті розтиснула пальці, але зробила це наче уві сні. Що Авелія тут робила? Невже вона стала нареченою Дарія? Це було б смішно; це було б дивно й майже моторошно – те, у які незвідані способи працювала пресвята Гелена. 

Жінка, що говорила до мене, сплеснула у долоні, оглядаючи двох аристократок, що тільки якісь кілька хвилин тому намагалися повискубувати одна одній усе волосся. Тепер же їхні погляди так само сповннювалися злості, але зосереджувалися тільки на мені. 

– Леді, любі, з вами усе гаразд? – вона наблизилася до них на кілька кроків, і золота сукня зашурхала підлогою. На пальці жінки я несподівано помітила обручку – вочевидь, вона нареченою принца не була. 

– Не впевнена, пані Клеріл, – плаксиво озвалася дівчина у пурпуровій сукні, прикладаючи долоню до чола, наче перевіряла саму себе на наявність лихоманки. Я ж примружилася, бо впізнала жінку в золотому – Орделію Клеріл, розпорядницю відбору. – Ця… жінка напала на нас! 

Я вже побачила краєм ока, як Моргана відкрила рота, збираючись, вочевидь, вступитися за мене – та сказати вона нічогісінько не встигла. 

– Айлун, – тихо, але владно проказала Авелія, і від одного звуку власного імені дівчина поряд зі мною виструнчилася, наче на королівському марші. Плаксивість враз зникла з лиця, і навіть пошарпаний одяг вже не так впадав у око. Мить вона стояла, побоюючись навіть поворухнутися – а тоді швиденько вступила у рій наречених. 

Друга учасниця бійки встигла зробити це непомітно навіть раніше, і ми з Морганою лишилися перед Орделією Клеріл, нареченими та компаньйонками самі. 

Розпорядниця окинула мене швидким поглядом – і, завваживши обладунок, лляну сорочку та штани, визнала мене невартою її уваги. Натомість повернулася до Моргани та схилилася перед нею у вишуканому реверансі. 

Моргана відповіла їй тим самим після затримки, що тривала якусь половину миті. 

– Маркізо Фамель, раді нарешті вітати вас на відборі, – солодко проказала розпорядниця. Втім, погляд жінка мала гострий, чіпкий. Я не сумнівалася, що сонце ще не встигне сісти за сосни, як усі в замку дізнаються про сцену, що відбулася щойно. – Що вас так затримало?

Моргана швидко зиркнула на мене, а тоді невинно склала руки на животі. 

– Справи батька потребували моєї присутності. Сподіваюсь, затримка не створила надто великих проблем. 

Я майже фиркнула, але в останню мить встигла удати, наче закашлялася. Аякже, батькові справи. 

Раймунд спорядив нас у дорогу за три дні до оголошеного початку відбору. Але карета, яку Моргана аж надто щільно заповнила сукнями, взуттям, капелюшками та, видавалося, валунами каміння, зламалася серед густого лісу. Цілий день маркіза відмовлялася покидати її та рушати вперед, і ми чатували її біля вогнища. 

Зрештою Моргані довелося здатися та все ж вирушити без частини речей. Якщо пощастить, карета наздожене нас сьогодні ввечері чи завтра. 

– Ні, звісно ж, ні. Але ви саме вчасно – за кілька хвилин відбудеться знайомство з їхніми величностями – а це неофіційний початок королівського відбору. І, зазначу, досить важливий. – Жінка, мені здалося, ледь підморгнула Моргані. Вочевидь, вона вже оцінила її красу, її ідеальне виховання та витримку. – Бажаєте приєднатися до нас, ваша світлосте?

Це було й не запитання насправді – і Моргана чудово це розуміла, тому тільки присіла у маленькому кніксені та кивнула. За мить вона приєдналася до наречених, а я ж залишилася там, де й стояла, не зовсім розуміючи, чи належу я до сірої групи компаньйонок. 

Чорні очі Авелії Фелім спостерігали за мною невідривно – і я у відповідь намагалася не дивитися на неї взагалі. Не була впевнена у тому, що зумію стримати лють, яка вже змушувала мене стискати пальці на захованій зброї. 

Авелія, вочевидь, не була нареченою. Але вона знала наречену – ту, одяг якої я тримала жужмом кілька хвилин тому. Сестра? Вихованка? Племінниця? 

Мені довелося урвати думку, бо Орделія Клеріл виступила вперед і, невдоволено зиркнувши на мене через те, що я не пристала до решти жінок, заговорила:

– Любі мої, я знаю, що ви всі – чи майже всі, – погляд її швидко метнувся до кількох наречених принца, вбраних не так багато й розкішно, як решта, – знаєте, як поводити себе перед їхніми королівськими величностями. Та все ж нагадаю: відповідайте тільки тоді, коли вас питають, представтеся по черзі та опустіться у вишуканому реверансі. 

Він наречених почувся неясний гул: роздратування, підтвердження і страху. 

Жінка сплеснула у долоні, а тоді на її лиці розтяглася широка, безперечно вимучена посмішка. 

– А тепер – вперед!