Розділ 2.2

Я кинулася крізь двері ще до того, як осмислила, що ж відбувається. Служника, що завмер на шляху, відсунула вбік, а тоді потяглася до кинджала, захованого за поясом. Тільки мимобіжний погляд на позолоту на стінах та оздоблені самоцвітами свічники нагадав, що я у королівському замку – і використання зброї тут без особливої потреби точно не вітається. 

Шум доносився з-за кута, і я, озирнувшись на мить на Моргану, кинулася до його джерела. 

– Марове поріддя! Я тобі так лице прикрашу, що ти до принца й вийти не посмієш! А-а! 

– …Не… Підходь! 

Обидва голоси були дівочими – і я навіть на мить не засумнівалася, що належали вони двом іншим нареченим. Так і виявилося: варто мені було зазирнути за найближчий кут, як я ледь не зіштовхнулася із кублом з двох благородних аристократок, що почіплялися одна в одній в розхристане волосся. 

Одна, висока дівчина у червоній шовковій сукні, вочевидь, перемагала. Все лице в неї вкривали червоні плями – і з’явилися вони на шкірі точно не через запал бійки, надто вже були яскраві й великі. 

Я гмикнула – вочевидь, зіпсувати перший день відбору хотіли не лише Моргані. 

Друга дівчина по-звірячому заревіла під хваткою нареченої, а тоді вчепилася щосили у її сукню. Почувся тріск тканини, і частина рукава панянки обвисла на кількох пурпурових ниточках. 

Я зітхнула, а тоді у два широкі кроки наблизилася до наречених та вхопила обох за сукні. Один сильний рух – і сплетіння рук, клубків волосся, нігтів та відідраних мережив розліпилося. 

Та навіть коли я розвела їх на довжину витягнутих рук, обидві дівчини все ще рвалися одна до одної, намагаючись зчепитися у жалюгідній подобі бійки. Я струсила обох, намагаючись привести їх до тями. 

– І хто ж з вас відповідальний за подарунки у покоях? – запитала я розважено, трохи схиливши голову. Обидві панянки завмерли, а тоді швидко перезирнулися між собою. Тільки тоді я помітила, які ж вони обидві молоді – певно, їм ледве виповнилося вісімнадцять, як і Моргані. 

Дивних же наречених обрала Гелена принцові, який цьогоріч відсвяткував своє тридцятитриріччя. 

Мовчанка затягнулася, і я повільно зітхнула. 

– Я запитаю ще раз, – м’яко сказала я, все ще тримаючи в купі тканину на спині кожної з дівчат. – Котра з вас підклала ось цей амулет, – я кивнула головою на Моргану, що вже опинилася за моєю спиною, – до кімнати нареченої?

Погляди обох дівчат метнулися до Моргани, а тоді разом перетнулися на її шиї, де виблискував рубіновий медальйон. І в обох на лицях чомусь промелькнув винуватий вигляд – тож я збагнула, що у судженні не помилилася.

– Ти! – заревіла наречена у червоному. Вона спробувала вирватися з моєї руки, але досягла тільки того, що нитки на її вишуканій сукні репнули знову – і трималася купи вона, певно, самими лиш закляттями міцності. – Це ти! 

Моргана відступила на крок, а я ледь послабила хватку. Не те перше враження маркіза, певно, хотіла скласти серед інших наречених його високості. Погляд Моргани – примружений і тільки злегка роздратований, перетнувся з моїм, і я вже майже розтиснула пальці. 

А тоді завмерла – бо з сусіднього, ще одного коридору донісся шум, що могло б видати стадо ланей, що групою йшли на водопій. Мить – і з-за вкритого мармуром та позолотою кута показалися ще десяток жінок. 

Усі – в різнобарвних сукнях, наче зграйка екзотичних полохливих пташок. Я застигла, з руками, все ще стиснутими на комірах двох панянок; жінки навпроти мене зробили те саме. Погляд одразу ж пробігся по лицях та вбраннях. 

За ще кілька секунд до панянок доєдналася ще одна група з такої ж кількості жінок, цього разу старших. 

Попереду стояли дівчата які – я зрозуміла це з половини погляду – неодмінно були рештою наречених його високості Дарія. Та одна жінка серед них виділялася: значно старша, ніж юнки, старша навіть від мене, вона швидко пробігла поглядом по мені, Моргані та двох панянках у понівечених сукнях. 

Жінки, що скупчилися позаду, були одягнені зовсім не так пишно, як наречені: гувернантки, компаньйонки та наглядальниці. Звісно, хто ж відпустить свою знатну доньку у палац без надійного супроводу старшої матрони? 

За мить думка, що для Моргани саме я була старшою матроною, пронеслася у голові, але я негайно її відігнала. Втім, видіння мене у сірій глухій сукні однаково з’явилося перед очима – і було воно вкрай недолугим. 

Під поглядом жінки по центру я вже розтиснула пальці, але тоді мої очі метнулися назад, до сіро-коричневого натовпу наглядальниць за нареченими. Я майже проминула знайоме лице, але очі притягло до нього, як стрілу до цілі. 

Авелія Фелім серед барвистих панянок і простих, непримітних компаньйонок виділялася, наче чорна вугільна скеля. Пряме смоляне волосся спадало важкими пасмами на плечі та груди; на потилиці вона зібрала його у складні придворні коси. Темні, майже чорні очі дивилися прямо на мене – і в них, як і колись, не було ані краплі тепла. 

З миті, коли ми бачилися востаннє, пройшло вже вісім років і, на відміну від мене, Авелія не змінилася ні на йоту. Її лице все ще видавалося висіченим з льоду: ідеальним, але холодним. Шкіра все ще не бачила сонця, а руки – праці.