Розділ 2. Відголос минулого

Немає жалю більшого, ніж мій, Вассо. Немає. Коли вночі я знаходжу мить подивитися на небо, у зірках я бачу тебе. Коли я дивлюся на пусті стіни, там завжди твоя тінь. 

Невідправлений лист, сім років тому. 

✴︎✴︎✴︎

– Я можу це зробити й сама, – Моргана озирнулася через плече до мене, а тоді ледве переступила поріг покоїв – величезних шестикімнатних покоїв, виділених для нареченої його високості Дарія. В пальцях вона стискала одну з не менш величезних валіз, що практично видерла в мене з рук.

Я мовчазною тінню ступила слідом, нависаючи над переляканим служником, що також ніс речі Моргани, зваливши їх собі на плечі та спину. Кілька саквояжів залишилися знизу, і їх доведеться забрати пізніше; окрім того, основна карета з багажем маркізи затрималася десь дорогою, і тому ще не прибула. 

Маркіза спинилася, прискіпливо оглядаючи покої. 

– …непогано, – зрештою винесла вердикт вона, а я лише гмикнула. 

Кімнати були, за відсутністю більш вдалого слова, розкішні. Саме такі, як належить мати нареченій принца. 

– Вони більші, ніж я очікувала, – погодилася я, прискіпливо озираючи кожен куток. Опустила свою власну валізу на найближче гаптоване мереживом та оксамитом крісло, а тоді взялася за роботу.

Зазирнула за усі фіранки й важкі гардини, провела кінчиками пальців по стінах, вишукуючи символи стеження, зазирнула під килим, артефактом перевірила, чи немає часом у кімнаті прихованих таємних ходів, простукала стіну… 

– Вассо, що ти робиш? 

Запитання Моргани застало мене на колінах, прихиленою вухом до одного особливо підозрілого каменя. 

– Виконую наказ твого батька, – відізвалася я, стукаючи рукавицею по бруківці. Глухо. 

Я обережно сперлася на долоні й піднялася на коліна. Обладунки задзвеніли, і служник налякано відступив на крок, завмираючи на самому порозі. Моргана ж вперла руки в боки та виснажено зітхнула. 

– Це королівський палац. Що він, думає, тут під кожним ліжком чатує вбивця? – запитала вона, постукуючи делікатним черевичком по підлозі. 

Я не стала нічого відповідати – та якщо принаймні половина слів лорда Фамеля були правдою, я б не виключала такої можливості. І навіть якщо жодних політичних інтриг насправді й не відбувалося, про витівки інших наречених забувати також не варто. 

Дорогою до столиці я знудилася настільки, що навіть взялася за читання: за вказівками Раймунда мені передали чималого стоса старих газет з хроніками попереднього відбору. Дві учасниці протягом нього таємничим чином втратили волосся, одна – злягла з отруєнням невідомого походження, а кількість зіпсованих суконь, заклять у туфлях та наклепів годі було й підрахувати. 

– Він збирається контролювати мене навіть тут, – заявила Моргана невдоволено. 

– Він просто переймається, – я зиркнула на дівчину напівсуворо. – І я не можу його у цьому звинувачувати. Дивись. 

Кінчиками пальців я підчепила ланцюжок, що хтось залишив під одним з крісел. Потягла його на світло, і ми з Морганою втупилися в амулет, що яскравим рубіном відблискував на сонці. Хтось не пожалкував грошей на капость. 

Лице моєї підопічної враз посерйознішало, і вона підійшла до мене кількома легкими кроками. Лавандова сукня Моргани тихенько зашаруділа, коли вона схилилася над амулетом, примруживши очі.  

Пальці, вкриті міткою Гелени, майже торкнулися артефакту, та зупинилися за кілька волосків від нього. 

Майже хвилину Моргана мовчки розглядала підвіску, і я її не відволікала – здебільшого через те, що робила те саме. Та плетіння на артефакті було складним – значно складнішим, ніж зуміла б створити я; і так само я була впевнена, що не зможу його розплутати. 

Краєм ока я побачила, як служник увесь напружився – вочевидь, не очікував, що війни наречених почнуться ще до того, як ті встигнуть познайомитися. Та хтось з дюжини обраниць богині, вочевидь, не хотів давати решті дівчат навіть найменшого шансу. 

– Замовляння на погану шкіру й випадіння волосся, – майже з захватом проголосила Моргана. Навколо її пальців вже з’явилися перші іскри чарів, що шмигали тут і там навколо артефакту. Я уважно спостерігала, як вона підчепила фарбованим нігтем найтонше плетіння, на яке я сама навіть не звернула уваги, а тоді різко потягла – і усе плетиво розпалося, як погано закріплене в’язання. Чари блиснули в останній спробі зашкодити та розсіялися, залишаючи мене з красивою, і тепер вже зовсім нешкідливою підвіскою у руках. 

Я зважила її на долоні, а тоді взяла обома руками. 

– Що ти робиш? – запитала Моргана здивовано, коли я вже піднесла ланцюжок до її голови й збиралася протягнути крізь гладкі пасма смоляного волосся. – Він же не мій. 

Я лише похитала головою. 

– Його залишили у твоїх покоях – і, вочевидь, невипадково. Тож вважай це за подарунок. А нехтувати подарунками – негарно, – я розтягла губи у широкій посмішці та все ж протягла ланцюжок через голову маркізи. 

Медальйон ліг саме у виріз сукні – наче для Моргани й виготовлявся. Я примружилася і задоволено відступила. 

Амулет був яскравий і помітний – і хто б його не підкинув, свою річ поглядом, певно, не омине. А я буду дуже уважно спостерігати за принцовими нареченими.