Розділ 1. Останнє завдання

– Остання робота, Вассо. Заплачу втричі більше, ніж попросиш, – лорд Фамель навіть відірвав очі від листа, якого читав – а з ним це траплялося зовсім нечасто – і подивився прямо на мене. 

Я склала руки на грудях та сперлася на стіну пів обертом до лорда. Двері залишалися трохи прочиненими, і я час від часу зиркала у просвіт. 

– Я не гувернантка, Раймунде, – зітхнула я, та вже відчувала, що моя оборона тріщить по швах. В коридорі затупотіла пара ніг, і повз кабінет лорда пронеслася молода дівчина, стискаючи в руках ворох суконь. Вона швидко зникла за дверима в кінці коридору, і я знову повернулася до чоловіка. 

На скронях лорда Фамеля вже проступила сивина, а у кутиках очей залягли зморшки, що видавали його вік. Втім, в усьому іншому він виглядав дивовижно моложаво – і тому постійно дивував вищий світ наявністю цілком дорослої доньки. 

Доньки, що не далі як сьогодні вночі отримала мітку Гелени та тепер збиралася на відбір наречених принца. 

– Я й не прошу тебе нею бути. 

Лорд відкинув листа геть, а тоді завмер, прикриваючи очі. Потер пальцями зморшку між бровами. Його знову мучили мігрені – наслідки того хитрого прокляття, що часто використовували майганці під час війни. Кілька разів мені доводилося чути історію про те, що лорд Фамель прийняв це прокляття, захищаючи когось зі свого клину. Втім, сам Раймунд уникав згадувати про війну – і я його цілком розуміла. 

– Тоді я не розумію, яка з мене взагалі користь на цьому відборі, – я потерла плече, зміщуючи пластину обладунку: він трохи розхитався, а я все жалкувала кількох монет, аби нарешті його відремонтувати. 

Раймунд подивився на мене пильно і гостро, і я незручно відвернула голову. Мовчання тривало кілька митей, а потім ще, і ще…

– Гаразд! – зрештою вибухнула я, підіймаючи руки. – Я поїду. Але це останнє завдання. Цього разу я серйозно. 

Я склала руки на дубовий стіл лорда і схилилася до чоловіка, ледь не стикаючись носами. Раймунд дивився у відповідь чесно та відкрито, але я знала, що все це маска – він вже втретє знаходив для мене останню роботу, і втретє я не могла йому відмовити. 

Але цього разу – винятково через те, що мені подобалася Моргана. Лорд Фамель це знав, і зовсім не соромився цим користуватися. 

– Моргані потрібен захист. Я не довіряю палацовим вартовим – і ти сама чудово розумієш чому. 

– Лицарський корпус – це найкращий легіон у країні, – трохи гірко не погодилася я. – Я чула, що для відбору скликають не менше сотні воїнів. Впевнена, з Морганою все буде гаразд. 

Раймунд похитав головою. 

– Щось тут нечисто, Вассо. І… ходять деякі чутки щодо відбору – ті чутки, які не мають вийти за межі цього кабінету, – він значимо замовчав, і я без зайвого прохання зачинила двері. Сперлася на них спиною і підійняла брову. 

– Що за чутки? 

– Ряди лицарського корпусу поріділи останніми місяцями. І кілька з тих чоловіків, в яких забрали звання – це люди, з якими я бився пліч-о-пліч. Достойні воїни, для яких честь передусім. Не знаю, до чого все це… 

Лорд Фамель піднявся з-за столу та перетнув кімнату, зупиняючись біля високої шафи з книгами.

– Та є в мене відчуття, що це пов’язано з відбором. І ти єдина, кому я можу беззастережно довіряти. 

Їдка посмішка в мене на губах розтала, і я зробила кілька кроків до лорда. Він знав, на які клавіші тиснути, аби змусити мене робити те, що слід. 

– Якщо сотня воїнів принца та короля не зможе впоратися з загрозою, то що змушує тебе думати, що вистачить моїх сил? – все ж заперечила я. Лорд Фамель в цю мить саме діставав книгу з полиці, але зупинився й озирнувся до мене. 

Мить – і три кинджали, які він один за одним дістав зі свого рукава, полетіли прямо в мене. Я могла відступити всього на крок та дозволити їм розбити давню фінкійську вазу, що Раймунд привіз з якоїсь подорожі (і, певно, саме це я й мала зробити) – та натомість я миттю вихопила з-за пазухи сокирку та відбила усі три леза. 

Одне вдарилося у ніжку стола. Друге просвистіло через всю кімнату та влучило у стінку шафи. Третє пролетіло прямо над головою лорда Фамеля та пробило палітурку якоїсь книги. Ідеальний трикутник. 

– Ось чому, – просто відізвався Раймунд. Він навіть не ворухнувся, коли його ж кинджал пролетів над ним, і тепер втомлено мені посміхався. – Я знаю, що з тобою Моргана буде у безпеці. Тримай ось, почитаєш у дорозі. 

Він кинув у мене книгу – важкий том у нудній сірій обкладинці – і я ледь помітно скривилася. Пробіглася по назві: “Арифмантика в умовах магічної невизначеності”, і засудливо зиркнула на лорда. 

Швидше б вже Гелена спустилася на землю, ніж я стала б читати це зі своєї волі. Та перш ніж я встигла щось сказати, лорд докинув:

– Там гроші, запрошення на відбір та ще кілька дрібничок. Тобі знадобляться.

Я відкрила палітурку. Це не була книга – на щастя; натомість під шкіряною обкладинкою виявилася скринька, в якій і знайшлося усе перелічене. Серед сувоїв та монет примостилося й два артефакти, якими мені кілька разів доводилося користуватися раніше. 

Один робив мене непомітною для неуважного ока, а другий підтримував тепло. У приморській теплій Ятрофі він мені не знадобився б. А ось на східному прикордонні – цілком.