Розділ 13. Життя чи смерть?

Обважнілі повіки повільно розплющилися. В очах стояв туман. У вухах все ще гуло, і Аліса не змогла нічого розчути, як не намагалася. Вона ледь підвела голову та роздивилася. Зір потроху повертався. Лежала на галявині, просто на снігу. Навколо ні душі. Вітер ущух, і дерева стояли нерухомою стіною під темними хмарами. Аліса нарешті відчула спиною холод і повернулася до тями. Повільно підвелася, щоб остаточно не замерзнути. Прислухалася до звуків, але марно: лиш дерева ледь чутно шелестіли десь нагорі. Дістала з кишені телефон — розрядився. Де вона? Як вийти з цього лісу? І де її побратими та повелитель Вічності? Ясно одне: залишатися тут небезпечно.

Аліса пішла навмання через ліс, обходячи буреломи та густі зарості. Навколо все ще дзвеніла тиша, яку ні порушували ані тварини, ані люди. Аліса йшла довго, проте так і не зустріла жодної живої істоти. Дивно для лісу. Аліса втратила відчуття часу. Вона не знала, як довго йшла, але дерева все не закінчувалися. Аліса збила ноги та присіла на повалене дерево перепочити. Глянула догори й зауважила, що темні хмари потроху розходилися, небо яснішало, іноді навіть визирало сонце. Здавалося, мороз теж відступив. Раптом Аліса помітила далеко за деревами світло. Воно легенько пробивалося між стовбурами, вселяючи надію вийти з цього нескінченного лісу. Зібравши рештки сил, дівчина підвелася та швидко попрямувала на світло. Дорога здалася нескінченною. Вона йшла вже довго, але краю лісу все ще не було видно. Світло ледь блимало, як Аліса не намагалася наблизитися до нього.

Щось маленьке швидко пролетіло повз. Аліса здригнулася від несподіванки. В цьому світі все лякало, бо не знати, що може очікувати за кілька кроків. І знову щось пролетіло поряд та сіло на гілку низько над землею. Маленька пташка зацвірінчала, ніби кличучи дівчину до себе. Аліса обережно підійшла до гілки, щоб не налякати птаху.

— Яка ж ти гарна, — прошепотіла вона та обережно простягнула руку.

Пташка не злякалася, натомість закрутила голівкою та подивилася на дівчину. Аліса ще ніколи не бачила таких птахів. Коричнева з червоно-рожевою шапочкою на голівці та блискучими оченятами-намистинками. Її пір'я виблискувало в променях сонця, наче коштовні камінці. Пташка защебетала, змахнула крильцями та полетіла перед Алісою, ніби показуючи їй шлях. Дівчина поспішила за рятувальницею, вже не зважаючи на втомлені ноги та ледь встигаючи перестрибувати через ями та гілки.

І світло наближалося. Все яскравіше сяяло із-за дерев та лагідно гріло обличчя. У лісі відчутно потеплішало. Шар снігу тоншав, поступово перетворювався на талі клапті де-не-де на землі, а потім зовсім зник. Алісі стало жарко попри те, що була без куртки — залишила ж у підвалі. Пташка все летіла та іноді цвірінькала, наче підбадьорюючи дівчину, щоб не відставала. Серце вже виривалося з грудей, проте Аліса вже ні на що не звертала уваги. Єдиним бажанням було вибратися звідти та знайти Лицарів.

Останній ривок — і ліс закінчився. Від утоми Аліса впала просто додолу та віддихалася. Вона вибігла на величезну луку із молодою зеленою травою, вкриту різнобарвними польовими квітами. Пташка зникла. Дівчина встала на ноги та озирнулася. Позаду залишилася стіна густого лісу. Попереду, за білуватою імлою, виднілися високі гори із засніженими вершинами. І жодної людини довкола. Куди далі? Аліса пішла навмання. Від бігу стало жарко. Скинула светр, мокрі шкарпетки та чоботи, на яких повідбивала геть усі підошви, та без жалю покинула на траві. У цьому світі вони навряд чи знадобляться. Трава лоскотала босі ноги, заспокоюючи на даючи сил. Аліса ледь пам'ятала, коли вона востаннє отак безтурботно ходила босоніж луками. Здається, ще коли вчилася в школі, на дачі в родичів. Хороші були часи. Потім родичі померли, дачу продали їхні діти, а власної дачі чи села в Алісиної бабусі не було. Потім університет, робота. Рутина захопила її життя в пастку, не пропускаючи до нього навіть найменшої можливості побути на природі наодинці з собою…

Аліса насолоджувалася самотністю та спокоєм вперше за багато років. Здавалося, вона навіть забула, кого шукає. Заплющилася та повільно йшла лукою, вдихаючи аромати квітів. Оговталася лише тоді, коли трава перестала лоскотати ноги. Аліса вийшла на биту стежку, що вилася змійкою через луку та вела кудись удалину, до гірських вершин. Ну що ж, якщо тут є стежка, то і люди десь мають бути. Аліса пішла стежкою із впевненістю, що так прийде до людей та зможе хоча б дізнатися, де знаходиться. Але людей все не було. Аліса вибилася з сил. Вона не знала, як довго ішла. Здавалося, тут взагалі не було часу. Сонце в зеніті світило так само яскраво, й не думаючи рухатися небом. Час у цьому світі зупинився. Аліса не могла збагнути, де вона. Параскева казала, що Біла вежа — це інший світ. Вона зараз теж в іншому світі. Але не у світі вежі. Виходить, таких “інших” світів багато? Але чому їй про це не казали ні Параскева, ні Олег Васильович, ні Лицарі? Не знали про такі світи? Чи навмисне приховували?

Отак розмірковуючи, Аліса все ішла нескінченною стежкою. Здалося, щось темне виднілося попереду. Вона придивилася та пришвидшила кроки. Хатинка! Дерев'яна хатинка обабіч стежки. І димок іде з димоходу. Аліса побігла з радощів. Там хтось є! Їй допоможуть! Добігши до будиночка, Аліса постукала у двері. Тиша. Почекати господаря? Але хто знає, коли він прийде. Тут немає часу, тож чекати можна буде цілу вічність. Аліса обережно смикнула за ручку. Двері були незамкнені. Вона зазирнула до хатки. Всередині усі стіни, стеля та підлога теж були дерев'яні, потемнілі від часу та диму. Збитий з дощок стіл, дві лавки, велика піч. Усі стіни обвішані пучками трав, сушеними грибами та ягодами. Аліса не одразу помітила, що хата не порожня. Біля печі поралася маленька сухенька бабуся в білій сорочці із закачаними рукавами та темній спідниці. Вона щось бубніла собі під ніс та мішала варево в казані. Аліса трохи потупцювала у дверях, поки не наважилася запитати: