Розділ 11. Ворог на порозі

Олег Васильович сидів за столиком недешевого ресторану десь в центрі міста. Навмисне знайшов вільний стіл у кутку, за колоною та високою пальмою у вазоні, куди не діставали сторонні очі та вуха. Пляшка елітного вина та два келихи натякали на те, що він чекав на непростого гостя. Чекав довго. Відвідувачі неквапливо їли та обговорювали свої справи, залою сновигали офіціанти, неголосно грав музикант на синтезаторі та співала дівчина в блискучій червоній сукні. Професійним слухом Олег Васильович вловлював фальшиві ноти, і це збивало його з важливих думок, які крутилися в голові та не давали спокою.

Гість запізнювався. Олег Васильович роздратовано поглядав на годинник та постукував перснем по столу. Співачка затягнула якусь типово ресторанно-шансонну пісню, та таким голосом, що у Васильовича аж мурашки пробігли тілом. Ні, більше терпіти такий непрофесіоналізм він не збирався. Синій промінчик підсвітив співачку та музиканта, вони раптом як за командою припинили грати, перепросили та вийшли із зали. Бармен, щоб не засмучувати відвідувачів тишею, увімкнув диск з дискотекою вісімдесятих. Ну що ж принаймні це краще за фальшиву гру ресторанних музик.

Нарешті той, на кого чекали, з'явився. Невисокий чоловік з пивним животиком, чорними вусами з сивинкою та жвавими темними очима. Обережно відчинив двері та зазирнув у залу, наче учень, що спізнився на урок до суворої вчительки. Покрутив головою, уважно оглянув усі столики, і лише тоді зайшов усередину.

 Він мав такий вигляд, наче його силоміць схопили десь біля озера, забрали вудку та притягли до ресторану. Одягнений у потертий камуфляжний рибацький костюм, з рюкзаком та в полинялій плетеній шапці. Відвідувачі хором повернули голови, оглянули незвичного гостя, пошепотілися. Він з винуватим виглядом проскочив через залу та заховався за колоною від докучливих поглядів місцевої еліти. Впевнившись, що звідси його не видно, щиро посміхнувся та простягнув руку Олегу Васильовичу.

— Які люди! — привітався чоловік. — Скільки літ, скільки зим! Васильовичу, а я дивлюся, ти майже не змінився. По-білому заздрю. Такий же стрункий та моложавий, як і раніше. Не те що я, черевце на ніжках!

— Чого ти мене по батькові називаєш, Максиме? — дорікнув Олег Васильович. — Ніби не діди ми ще. Старієш, як я бачу, старий друже!

— Ну а що робити, таке життя, — виправдався Максим. — Хочеш, не хочеш, а роки йдуть. Ти сам як поживаєш? Як дружина, як син? Як справи на музичних теренах, до речі?

— Усе гаразд. — Олег тихо зітхнув і швидко оглянув залу. — Вибач, немає часу розповідати в подробицях. Не для того хотів з тобою зустрітися. Бачу, відірвав від важливих справ? Вибач.

— Та що там. Збирався рибалити, тут ти дзвониш. Тому й запізнився, що вже за містом був. Все одно кльову немає. Їжджу, щоб дружини здихатися, бо задовбала своїм пилянням. То грошей їй мало, та уваги. Ой, ти ж хотів щось важливе обговорити.

— Хотів, — Олег Васильович відкоркував вино, налив собі та Максимові повні келихи. — Але спочатку випиймо за зустріч!.

Максим одним замахом випив вино та витер вуса долонею. Олег Васильович відпив зовсім трохи та поставив келих на стіл, не зводячи погляду з давнього знайомого.

— Ну, тоді перейдімо одразу до справи, — нагадав Максим.

— Так, так. Справа пов'язана з політикою, кажу одразу.

— Отакої! — очі Максима округлилися, наче він побачив прибульців. — Олег та політика? Це цікаво! Ти ж на дух не переносиш політику. Чи щось змінилося?

— Змінилося. А ти в політиці давно, тож запитати вирішив тебе. Одразу попереджаю: нікому нічого не казати про нашу розмову!

— Ображаєш, друже! Ну ти ж знаєш, що я завжди дотримуюся слова! — Максим зобразив обурення та поклав руку на серце. — Я — могила! Питай, що хотів. Скажу все, про що знаю.

— Тут вельми цікаві чутки ходять, — загадково сказав Олег Васильович та подивився Максимові у вічі.

— Чутки? Цікаві? Ти давай конкретніше. Знаєш, скільки різних чуток ходить, — пробелькотів Максим, намагаючись не виказувати хвилювання.

— Конкретніше: чутки про мене.

— Про тебе? Отакої! Скажу чесно: жодної не чув. Ось тобі хрест!

— Заспокойся, я тобі вірю.

— Васильовичу, а які саме чутки ходять? Може, я й чув. У нас так буває, що пліткують про когось, а ім'я не називають, щоб потім не прилетіло. Ну, ти розумієш.

— А такі чутки, що нібито я збираюся йти в політику. Нібито балотуватися в мери збираюся. Чув таке?

— Хм. Точно не чув. А чекай… Чув, що якийсь співак хоче в мери висуватися. Уродженець нашого міста, досить відомий. От тільки ім'я не запам'ятав. Прізвище якесь на П…

— Підгородній?

— Ага, точно. Ти його знаєш?

— Припустимо. І що ти про нього чув?

— Та нічого такого. Ніби хоче в мери йти. Та я навіть не знаю, хто це. І всі мої колеги не знають. Що це за відомий співак, що його ніхто не знає? І хто за нього голосувати буде? Дивина. Тут люди, які в нас у політиці роками, вибори програють, а то якийсь невідомий лізе.

— Зрозуміло. Більше нічого не пригадаєш?

— Та ні. Пару разів чув про того співака, та й усе. Про тебе точно чуток не було.