Розділ 9. Темні таємниці

Марко відвіз Алісу додому. Цього вечора вона довго не могла заснути, думаючи про те, що він запланував. Звичайно, Марко заспокоїв, що все буде добре, але Аліса все одно тривожилася. Її не полишала думка, що щось може статися, поки частинка її душі буде поза тілом, а Марко нічого не вдіє, бо йому бракує досвіду та знань. Все-таки він все робитиме вперше. Але хіба є інший вихід? Як сам Марко й казав, треба діяти блискавично, щоб залишитися в живих. Відьма може планувати щось проти них прямо зараз, а вони навіть не відають, яка небезпека чекає за рогом. Пушинка буде єдиним дієвим виходом, хоч і дещо ризиковим.

Робочий тиждень минув без особливих пригод. Лео щодня закривався в підсобці, а Аліса вже до нього не заходила. Хай там що, він доросла людина та сам розуміє небезпеку шкідливих звичок. Не їй повчати Лео, це вже точно. Покарати його — справа керівництва фірми, яке зараз практично нічого не робить. Петрович так і не вийшов, а його замісникові було відверто байдуже.

Олег Васильович та Параскева повідомили про від'їзд у п'ятницю. Просто зібрали всіх у тій самій альтанці, де сиділи на Водохреще. На щастя, настала відлига, тож мерзнути не довелося. Наставники запевнили, що з ними все буде добре, обіцяли періодично дзвонити та коротко розказувати про свої успіхи. Лео, як і минулого разу, не дуже уважно слухав, натомість їв та пив за усіх. Аліса дивувалася, як у нього стільки влазить навіть із таким великим черевом. Сашко сидів похмурий, весь час зиркаючи на боса та його дружину, але мовчав. Мабуть, ідея поїздки в зону бойових дій його не радувала, але сказати наставникам про свою думку він не наважувався. Марко сидів спокійно, лише іноді поглядав на Алісу, але його обличчя нічого виказувало. Під кінець зустрічі Параскева відвела Алісу вбік, міцно обійняла та подивилася в очі. Жінка крадькома витерла сльозу та посміхнулася.

— Алісо, ми їдемо, але будемо дзвонити Маркові. Не хвилюйся за нас. Краще зосередься на навчанні. Тобі ще багато чого треба вивчити, попрактикуватися на заклинаннях. Марко тебе навчатиме замість нас. Він зможе, досвід уже має. Слухайся його. Будь неупередженою і забудь поки що про свої почуття. Це важливо. Добре, Алісо?

Та лише кивнула. Аліса намагалася майже нічого не говорити, щоб не видати їх задум. Вона вже трохи вміла ховати думки, але чи достатньо добре, щоб наставники їх не прочитали? Очевидно, вони нічого не розгадали, бо поводилися спокійно.

Цього разу Аліса прийшла на репетицію першою. У вестибюлі будинку культури вона одразу помітила трохи дивну дівчину. Аліса мала хорошу пам'ять на обличчя і вже знала більшість батьків, бабусь та дідусів, які водили дітей на гуртки у цей час. Знала багатьох викладачів гуртків, вахтера та прибиральниць. Але цю дівчину бачила вперше. Вона підозріло зиркала довкола, крутилася на місці, ходила туди-сюди, наче намагалася когось вислідити. Для мами якоїсь дитини, що ходить на гурток, вона була замолода, а як для відвідувачки гуртків — задоросла. Одягнена дівчина теж була незвично. Темно-зелена довга куртка, довгий шарф такого ж кольору, замотаний на шиї кілька разів, штани та чоботи теж зелені. І вишенька на торті — зелена сумочка через плече у вигляді жабки з пришитими очима-ґудзиками. Очі незнайомки теж зеленкуваті, яскраві. Вони наче світилися зсередини та пронизували поглядом наскрізь, хоча магічних здібностей дівчина не мала. Лише її волосся, на диво, було не зеленим, а білявим, густим, довгим, майже до пояса. Аліса подумки охрестила дівчину русалкою. Вона не любила зелений колір, але непомітно для себе замилувалася вбранням та захопилася умінням незнайомки знаходити одяг одного кольору та досить непогано його комбінувати.

Аліса взяла у вахтера ключик від підвалу та спустилася, щоб відчинити приміщення для репетицій. Ключ заїдав у замку, і Аліса кілька хвилин його смикала та крутила, силкуючись відчинити двері. Раптом вона відчула спиною чийсь недобрий погляд. Різко обернувшись, Аліса побачила ту саму “русалку”. Вона стояла, склавши руки на грудях та насупивши брови, і свердлила Алісу очима.

— Доброго дня. Вам сюди? — запитала вона, намагаючись не виказувати тремтіння в голосі.

— Тут проводять репетиції Лицарі Вежі? — грізно запитала незнайомка.

— Так, але решта наших ще не прийшли.

— Ага, все ясно. А ти хто така?

— Я Аліса, клавішниця. А ви хто? І чому розмовляєте таким тоном?

— Хто я? Дівчинко, це ти спочатку поясни, що робиш у гурті.

— Що значить — що роблю? Граю. Іще з січня.

— Ага, значить, граєш. І на чому граєш, цікаво?

— Я клавішниця, вже ж сказала.

— Значить, клавішниця. Угу, ясно. Що ти мені розказуєш? Лицарі завжди були суто чоловічим гуртом. Ніяких дівчат у них не було ніколи.

— Може, ви спочатку представитеся та розкажете про суть своїх претензій?

— Мене і так всі в гурті знають. А от тебе бачу вперше. Що значить — від'їздила на місяць до родичів. Стільки подій, стільки змін, а я й не в курсі. От сорока на хвості донесла, що виступали Лицарі в клубі з якоюсь дівчинкою в такій короткій сукенці, що аж мало сідниці не видно. Якась новенька клавішниця. Угу, тепер нарешті познайомилися з тобою.

— Що за маячня? Сукня в мене була некоротка, майже до колін. Яке вам діло до мого одягу? І взагалі, представтеся, нарешті.

— Та вже бачу, що ти нікого не знаєш, бо зовсім новенька. Я Маша. Дівчина Сашка Ковальчука, між іншим.