Розділ 8. Гра в шпигунів

Аліса спала на диво спокійно. Її не тривожили ні підглядники, ні кошмари. Снилося, як вона ходить босоніж літньою лукою, а навколо літають метелики, співають птахи. Трава легенько лоскоче ноги. Біля дальнього краю поля Аліса побачила Марка. Він стояв, одягнений у світлу теніску та шорти, і легенько махав їй рукою. Зраділа, побігла до нього і… прокинулася.

На роботі нічого особливого не сталося. Петрович так і не повернувся. За офіційною версією, у нього трапився інсульт, і він ще відновлював здоров'я в санаторії. Алісі чомусь стало шкода дружину начальника. Мабуть, вона й справді вірила, що в чоловіка був інсульт. Навряд чи дружила здогадувалася про його реальні походеньки. Так чи інакше, без начальника Аліса почувалася вільніше, працювала спокійно та не озиралася весь час через крики Петровича, який вчергове чіплявся до когось із працівників через якусь дрібницю.

Лео з самого ранку зачинився у своєму “барлозі”, нібито щоб відремонтувати кілька комп'ютерів з бухгалтерії. Не вийшов навіть на обідню перерву. Алісу це занепокоїло. Лео любив засиджуватися в підсобці, але все одно регулярно звідти виходив, гуляв по різних відділах і навіть іноді провідував Алісу. Вона підійшла до дверей та прислухалася — тиша. Постукала — ніхто не відповів. Смикнула за ручку — зачинено. Після цього у підсобці почулося шарудіння. Біля дверей загупали важкі кроки.

— Хто там? — тихо запитав Лео.

— Це я! Що в тебе там? Чому не виходиш?

— Та… зайнятий був. Ти давай, заходь.

Лео впустив Алісу та швидко зачинив за нею двері. Подивившись на стіл, вона застигла з розкритим ротом. На ньому стояла повна попільничка недопалків та наполовину пуста пляшка коньяку.

— Лео… Це ти що тут робиш?

— А що, не бачиш? Душевний смуток лікую, — гірко посміхнувся той.

— Смуток? А що в тебе сталося? Скажи, ми ж ніби друзі.

— Що в мене сталося? А що, власне, могло статися? Нічого не сталося.

— А чому сумуєш тоді?

— А тому й сумую, що смуток цей уже хронічний. От скажи мені, Алісо, ти часто сумуєш? Часто на тебе накатує отака нудьга, що аж вити хочеться? Просто нудьга, ніби без причини, але така пекельна…

— Нудьга? Навіть не знаю. Скажу чесно, Лео, мені не до нудьги. Он бабуся нещодавно хворіла, то сиділа поряд з нею, ліки по всіх аптеках шукала, готувала, прибирала. А ще робота, репетиції, тренування. Вчора ми виступали, чи вже забув? Нема часу нудитися.

— Угу, ясно з тобою. У тебе бабуся. Ти не одна. А я сам, як та билина в полі.

— Ти ж казав, що тобі добре самому.

— Так, добре. Але насправді нудно. Друзів нема, дівчини теж, мама дзвонить рідко. Ігри на компі — це тимчасова відрада.

— А як же наші?

— А що наші? Лише по суботах репетиції. Ну ще іноді непланові зустрічі. А так я майже завжди сам. Навіть поговорити ні з ким. От знову накотила нудьга з самого ранку. Сиджу, релаксую.

— Ну так поговори зі мною.

— Так я й говорю.

— Тобі вже не так нудно?

— Ніби вже краще. Але це тимчасово.

— Я можу якось зарадити? — зітхнула Аліса. — Бо стільки палити та пити — не діло.

— Ой, ти завжди була такою правильною? Не люблю надто правильних. От стоїть така собі дівчина, вся зразкова, розумна, талановита, працьовита, ну просто ні до чого причепитися. А може, в неї такі таємниці приховані, що волосся стане дибки, і мої цигарки з бухлом проти них будуть просто дитячим белькотом.

— Це ти про мене чи загалом?

— І про тебе, і загалом. Ну зізнавайся, є в тебе якісь таємниці? Такі, про які я не підозрював.

— Давай спочатку ти.

— Ой, у мене стільки скелетів у шафі, що треба цілий день розповідати.

— Ну тоді розкажи про щось нещодавнє.

— Нещодавнє? Хм, навіть не знаю. Ага, згадав. Знаєш, де я насправді був, коли ви натрапили на пекельного песика?

— Ти казав, що кудись їздив.

— Та збрехав я. Сидів удома і бухав. Образився на Васильовича за його невдячність. Потім перстень як заблимав, я вмить протверезів та побіг до вас. Думаєш, чого я того пса так дражнив? Бо ще п'яний був. Насправді так робити не можна. Ніколи. Вони дуже агресивно реагують на будь-які глузування. Ну а тепер ти розкажи про якийсь свій скелетик.

— Ой, це треба подумати. Ну про те, що вчу давні мови, ти знаєш.

— Та не роби з себе наївну. Про тебе та Марка вже всі знають.

— Що знають?

— Як це що? Що у вас, так би мовити, стосунки.

— Брехня! Звідки ти взяв?

— Ти ж знаєш, я проникливий.

— Не цього разу.

— Алісо, ти просто боїшся зізнатися. А я не просто так згадав про цей твій секрет. Будь обережна з ним. Це на майбутнє.

— Я знаю, ти недолюблюєш Марка.

— Є таке, але зараз я неупереджений. Просто хочу дати пораду: будь обережна та подумай двічі. Синок бізнесменів — не найкращий вибір. Ой, промовка про вовка…