Розділ 5. Викрадення чи порятунок?

Аліса повільно розплющила очі. Все навколо оповів густий білий туман, і вона не змогла бодай щось розгледіти. Ще раз кліпнула. Туман трохи розсіявся. Її посадили на сидіння та пристебнули паском. Голова безсильно схилилася на чорну шкіру з вишивкою тієї самої білої вежі. Скільки вона проспала? Де всі? Треба вийти до них. Аліса кілька разів глибоко вдихнула, щоб вийти з хмільного сну. Щось тут не так. Але що?

Вона збагнула, і свідомість вмить повернулася. Машина їхала. Їхала досить швидко та по нерівній дорозі, час від часу підскакуючи. За вікнами проносилися сосни. Пасажирське сидіння було порожнє, а водія Аліса побачити не могла за широкою спинкою. Засада! Її викрали та кудись везуть! Аліса закричала.

— Тихше, ти чого? Перелякала, — почувся знервований голос Параскеви з водійського сидіння.

— Куди ми їдемо? Де всі?

— Тихше, заспокойся. Вони в безпеці.

— Де ми?

— Їдемо до нас у Залісся.

— До вас? Навіщо? Мені треба додому!

— Я сказала: заспокойся! А то знову присплю!

— Що вам треба? Відпустіть! Благаю!

— Не кричи та заспокойся! Потім усе поясню. Скоро будемо на місці.

— А як мені завтра на роботу? Від вас хоч автобуси ходять?

— Та заспокойся ти! Робота в неї! Тут треба рятуватися, а вона про роботу. Поживеш день без роботи. Лео все владнає.

— Що сталося? Ми від когось тікаємо?

— Ну нарешті зрозуміла!

— Не розмовляйте загадками! Що сталося?

— Я ж пояснила: доїдемо, тоді про все дізнаєшся.

Аліса замовкла, зрозумівши, що все одно не доб'ється відповіді. Вона розглядала дорогу, але не могла збагнути, де вони знаходяться. Очевидно, Параскева поїхала якоюсь об'їзною дорогою, а не широкою та рівною трасою. Нарешті машина дісталася будинку Вітрів. У вікнах не світилося.

— Олег з Марком прибудуть пізніше, — пояснила Параскева, допомагаючи Алісі вийти з машини. — Ходімо в дім, там усе поясню.

Поки Параскева ставила машину в гараж та зачиняла ворота, Аліса розглядала дерев'яні скульптури козака та жінки перед ґанком. Припорошені свіжим снігом, що блищав діамантами від світла ліхтаря, вони здавалися живими. Козак ніби мружився та хитро посміхався у вуса, а жінка пильно дивилася на Алісу ретельно вирізаними зіницями.

— Подобаються? — почувся позаду голос господарки.

— Ага. Ніколи не бачила таких красивих дерев'яних фігур.

— Більше таких і не буде. То Андрій колись робив. Він обожнював дерево, захоплювався різьбленням. Відьма та характерник — наші пращури. Ну, ходімо в будинок.

Тут усе було, як і минулого разу. Алісі лише здалося, що трохи поменшало пучків з травами, які висіли скрізь. Лікувала сина та чоловіка після зустрічі з пекельним собакою? Хтозна. Параскева посадила Алісу за стіл та заварила дві чашки чаю з трав. Відсьорбнула, заплющила очі та кілька разів глибоко вдихнула та видихнула, наче заспокоюючись та налаштовуючись на дуже важливу розмову.

— Алісо, ти вибач, що так сталося. Все було трохи не так заплановано. Але через твого начальника… Так, зараз поясню все по черзі. Отже, ми зібралися обговорити небезпеку, що нависла над нами. Купання вашого Петровича стало хорошим приводом, щоб вас із Лео відпустили з роботи. А тут виявляється, де він насправді вештається. Розумієш, це дуже небезпечно. На Водохреще взагалі не слід грішити, особливо навмисне. А цей старий ідіот поїхав до якоїсь шльондри. Уявляєш, як це небезпечно для тебе?

— Ні…

— Вибач, весь час забуваю, що не встигла майже нічого тобі пояснити про нечисть. Твій начальник, він взагалі який? Як людина?

— Ну… Не дуже приємний тип. Колишній військовий, тупуватий, але любить командувати навіть там, де нічого не тямить.

— Зрозуміло. А згадай, чи він зазвичай дотримувався обіцянок? Чи бувало таке, що передумав чи забув про щось?

— Хм. Ні, він все добре пам'ятав.

— От і я не повірила, що він раптом забув, що йому не можна купатися в ополонці через здоров'я. Не знав, не знав та й забув, ага. Тут щось нечисто. Його заманили, можливо, вплинули на думки. І це були точно не наші люди.

— А навіщо? Кому не потрібно, щоб він пірнав в ополонку?

— Купання в хрещенській воді робить людину на деякий час захищеною від впливу нечисті. Їй складніше причепитися до такої людини, вселитися в неї, змусити щось робити. Зрозуміло, що бажання Петровича скупатися було спонтанним, і вони вирішили за будь-яку ціну не дати йому це зробити.

— Вони — це хто?

— Ті, хто стоїть над нечистю в місті. Їх завдання зараз — слідкувати за тобою, використовуючи якомога більше людей. Сусідку звільнили від паразита, тож треба було якнайшвидше обрати нову жертву. Нею, як ми припускаємо, став Петрович. Лео помітив його дивну поведінку. Нічого ще не підселили, але, очевидно, готувалися. Дуже зручно: можна весь час тримати тебе під пильним оком на роботі.

— А Лео мені нічого не казав.

— Бо не хотів, щоб ти передчасно тривожилася. Все-таки буває, що підозри не підтверджуються. Ми ж до кінця не знали, що з Петровичем. А тут він заявляє, як грім серед ясного неба. І жінка поряд, навіть не соромиться. Тож вирішили діяти оперативно. Треба було одразу перевірити начальника і не допустити, щоб нечисть у ньому закріпилася. Бо на роботі могло бути запізно.