Розділ 4. Водохреще

Аліса прокинулася рано, попри пережите вчора та страшенну втому. Навіть не запам'ятала, що снилося. Довго розглядала своє обличчя у дзеркалі: подряпини справді зникли, наче їх зовсім не було. І чому раніше їй не було доступне таке магічне зцілення? Цікаво, а звичайних людей можна так лікувати, чи тільки таких, як вона?

Роботи знову дали мало. Зробивши всі завдання, Аліса взялася за читання старовинних текстів. Начальник того дня не докучав. Вона не бачила Лео з самого ранку, хоча зазвичай він постійно тинявся офісом. Колеги поводилися на диво спокійно, не обговорювали свої проблеми на весь офіс, а тихенько сиділи за столами та уткнулися в екрани. Все навколо Алісі здавалося не таким, як у п'ятницю. Ніби та сама робота, ті ж люди, той же офіс, але сприймається зовсім по-іншому. Після посвяти у світ магії та потойбіччя життя звичайних людей, що навіть не підозрюють про існування підглядників, пекельних собак та магічних перснів, здавалося нудним, нецікавим і надто простим. Сидиш собі та працюєш, а навколо ходять люди з надзвичайними здібностями та потойбічні створіння, яких ти ніколи не бачиш. І як вона сама жила раніше… як усі?

Нарешті прийшов Лео. Він знову тримав у руках моток дротів і розплутував його, мугикаючи собі під ніс. Став біля стола Аліси та терпляче чекав, доки вона дочитає рядок і підніме на колегу очі.

— Привіт, — звернувся спокійно, наче нічого знакового на вихідних не сталося. — Як справи?

— Нормально, — знизала дівчина плечима. — Як завжди, як було раніше… до всього цього.

— Колеги не обговорюють? — Лео хитрувато примружився та перейшов на шепіт. — Чи за своїми текстами навіть не помічаєш?

— Та ніби ні. Всі сьогодні зайняті, мовчазні якісь. Навіть дивно.

— Мовчазні? Зайняті? Хохо! Спрацювало, значить! — Лео зловісно посміхнувся.

— Що спрацювало? Ти з ним щось робив? — Аліса перелякалася.

— Робив. Прийшов сьогодні раніше, пошепотів на них трохи. Тепер не будуть перемивати тобі кісточки. Та й узагалі будуть менше тобі дошкуляти. Чого така здивована? Ти ж сама про це таємно мріяла!

— А якщо з ними щось станеться? Ти хоч усе правильно зробив? Я розумію щодо бабусі, бо з нею живу. А чужих людей нащо?

— Чого така тривожна, все нормально! Досвід є! Це ти ще зовсім зелена. У нашій справі чим менше сторонньої уваги, тим краще. На мене все одно уваги не звертали ніколи. Я сам у затишному барлозі сиджу, як цар і бог. А от ти серед людей. Тому зайва увага точно недоречна.

— Ну… тоді дякую. А то вже трохи набридли своїми поглядами. Як одягаюся неформально, то що, треба дивитися на мене, як на диво?

— Твоя правда. Ну добре, що задоволена. До речі, а що ти робиш на водохреще?

— Що ти маєш на увазі? Робочий день же. Хіба вихідний оголосили?

— Та не вихідний, звичайно. Але є шанс, що відпустять раніше, — Лео загадково посміхнувся.

— З якої радості? Наш начальник раніше відпустить? Це фантастика!

— Ні, не фантастика. Я з ним уже домовився.

— А навіщо?

— Так, ходімо до мене, треба допомогти знову з дротами!

Лео зачинив свою підсобку, підсунув Алісі купу дротів для годиться та повідомив:

— Ми збиваємося на святі водохреща біля альтанок на набережній. Ввечері. Треба дещо обговорити. Бос сказав, що справа нагальна, тому до вихідних чекати не можна. Усі будуть. Сашко навіть помінявся з іншим зміною, щоб прийти. Я вже домовився з начальником та дещо на нього вплинув. Петрович хоче піти занурюватися в ополонку. А ми з тобою будемо дивитися та підтримувати. Він повірив, що ми в захваті від моржування, хочемо самі теж почати. Вірніше, я сказав за себе, а ти теж йому при нагоді скажи, що хочеш піти. А знаєш, який Петрович самозакоханий? Тож буде робити все, щоб працівники ним захоплюватися. Ну а там, можливо, забуде про нашу обіцянку. Якраз зустрінемося з усіма. У крайньому разі трохи подивимося на Петровича, потім тихенько підемо.

— Я тільки за! Роботи поки мало. А сидіти та вдавати вигляд, що працюю, не бачу сенсу.

— Значить, домовилися. Все, іди працюй.

Начальник прийшов пізніше, перебуваючи в піднесеному настрої. Він пройшов через ряд столів, подивився на всіх працівників, став так, щоб його бачили, та урочисто промовив:

— Шановні! На водохреще буде знакова подія! Я збираюся занурюватися в хрещенську воду! Але хочу, щоб ви мене підтримали! Хто буде вболівати на березі? Га? Ну, де охочі?

Працівники відірвалися від комп'ютерів, послухали слова Петровича та почали бурчати. Хтось казав, що багато роботи, хтось жалівся на сильний мороз чи на хвору спину. Хтось послався на те, що треба забирати дітей зі школи чи з садочка. Петрович зітхнув, похитав головою та жартівливо пригрозив пальцем:

— Ну, ну! А як же колектив? Всі прямо не можуть? Не вірю! Що ж ви за команда, що керівника не хочете підтримати у відповідальну хвилину? Я ж збирався вас з роботи заради цього раніше відпустити, а ви…

— Ми з Леонідом вас підтримаємо! — раптом випалила Аліса.

Начальник аж замовк з несподіванки. Він повільно повернув голову до дівчини, подивитися на неї, як на щось дивовижне і тоді нарешті відповів: