Розділ 3. Бойове хрещення

Марко ішов попереду, дивлячись на перстень, що ледь світився. Обережно ступав через замети, прислухався до найменшого шурхоту, роззирався на всі боки. Аліса з Параскевою ішли позаду мовчки, намагаючись не заважати Марку.

— Він відчуває, де батько? — запитала Аліса пошепки.

— Повинен. Але не все так просто. Якщо людина знепритомніла, то сила персня затихає. Її складно вловити. Я нічого не відчуваю. Але я лише дружина, не кровна родичка. Маркові простіше визначити, де батько.

Ще трохи пройшли уперед. Марко все ще роззирався, прислухався, дивився на перстень, простягав руку й ніби мацав повітря. Нарешті зупинився, наче щось знайшов. Перстень засвітився яскравіше, але швидко згас.

— Батько бореться за життя, але втратив свідомість! — сказав він. — Здається, треба йти у той бік!

Марко повернув наліво, туди, де закінчувалися будівлі промзони та починався лісок. Темна стіна засніжених сосен наближалася до шукачів. Марко пішов швидше, наче й не відчував заметів. Жінки ледь встигали за ним. Хлопець важко дихав, нюхав повітря, виставляв попереду себе руки, шепотів у відчаї закляття, але перстень так і не загорівся.

— Ну що там? — гукнула Параскева. — Де Олег?

Її вже душили сльози. Темні очі почервоніли, солоні цівки стікали щоками. Жінка у відчаї заламувала руки й механічно переставляла ноги. Хустка спала з голови, коса розплелася. Вона притискала перстень до сухих губ та цілувала, проте він теж мовчав, як і в Марка.

— Мамо, ми вже близько! Зберися! Не час плакати!

Марко марно намагався її заспокоїти. Параскева голосно схлипувала, Аліса тримала її за руку, щоб хоч якось зарадити. Думки крутилися в голові, наче переполохані бджоли. Вона ще нічого не вміє, а тут такий випадок? А якщо лише заважатиме їм? Якщо та нечисть нападе на беззахисну дівчину, а вона навіть не знатиме, як зарадити? Алісі стало по-справжньому моторошно. Промзона, тихе та безлюдне місце у вихідний день, темний ліс попереду, пустка навколо, і лише троє надзвичайних людей проти невідомого їй зла. Вірніше, лише двоє. Вона нічого не знає та не вміє, а Олег Васильович взагалі невідомо де, ще й непритомний. Навіщо вона на це пішла? Треба було одразу відмовитися. Жила б собі, як і раніше, і не горювала. Не знала б про всю ту нечисть, про підглядників та одержимих сусідок. Було б на душі спокійно та вільно. А зараз вона перед незрозумілою небезпекою, і не зрозуміло, чи врятують її, раптом що. А бабуся вдома чекає, навіть не здогадується, де онучка насправді вештається.

Раптом Аліса помітила на узліссі якийсь рух. Темна пляма бігала білосніжним снігом туди-сюди, то зупиняючись, то крутячись на місці. Дівчина придивилася та впізнала обриси великого собаки. Чорний пес зі стоячими вухами, схожий на вівчарку. Очі блимають проти сонця, язик висолоплений. Але було в цьому собаці щось незвичне, тільки не зрозуміло, що саме. І тут Аліса збагнула. Пес не залишав слідів. Він довго бігав на одному місці, але сніг під ним так і залишився рівним. Аліса наздогнана Марка та посмикала його за плече.

— Почекай, не можу визначити, де батько, — зітхнув він.

— Он там пес, дивись! Він не лишає слідів! Що за засада?

Марко зупинився, подивився на собаку та аж підскочив. Параскева припинила плакати й хижо оглядала істоту, стискаючи долоню з перснем.

— Що це? — тихо запитала Аліса в Марка.

— Пекельний посланець. Він небезпечніший за підглядників та одержимих. Значно небезпечніший.

— І що це значить? — голос Аліси затремтів з переляку.

— Нічого хорошого. Схоже, він напав на батька. Той має бути десь поряд. Посланці тягнуть силу з людини, тому не можуть відходити далеко. Без підживлення вони не можуть довго триматися в нашому світі. Цей виглядає матеріальним, непрозорий. Значить, його жертва десь тут.

— І що будемо з ним робити? Я боюся…

— Не бійся, — Параскева міцно стисла її долоню. — Ми впораємося. Головне не боятися. Він відчуває твій страх, харчується ним. Боячись, ти тільки живиш посланця та робиш собі гірше. Ти смілива, ти впораєшся…

Аліса кивнула, намагаючись не виказувати, що страх її не покинув. Руки тремтіли, вкриваючись холодним потом попри мороз. Параскева та Марко вийшли уперед, почали щось нашіптувати. Їх персні одночасно спалахнули, засяяли голубим світлом, від якого підсвічувався сніг навколо, грайливо виблискуючи зайчиками. І пес-посланець їх помітив. Наїжачився, став вищим та міцнішим. Шерсть на спині піднялася, наче голки, почервоніла та замерехтіла, як вуглинки в печі. Очі засвітилися, як червоні ліхтарі. Від собаки пішов чорний дим, сніг під ним почав танути. Істота пригнулася до землі, готуючись до стрибка, та загарчала. Тілом Аліси пробігли дрижаки. Вона ще ніколи не чула такого гарчання. Утробне, моторошне, воно йшло наче звідкись знизу, і від того земля під ногами задрижала. Алісу охопив ще більший страх. Вона розуміла, що не втече від пекельної тварюки, якщо її не зможуть захистити. Несвідомо почала молитися, хоча ніколи не вважала себе віруючою. Пес ніби почув її молитву, відступив на пів кроку, затрусив головою, потім вискалився та загарчав ще голосніше. Марко вилаявся та випустив синій промінь з персня просто на собаку. Почувся електричний тріск. Пес завив, задимівся, відстрибнув убік, потім знову присів і стрибнув прямо на них. Аліса закричала. Марко спритно ухилився, і чорно-червоний клубок пройшов зліва від нього, залишаючи димний слід у повітрі. Параскева щось вигукнула та вдарила променем по істоті. Знову щось затріщало, пес заскавчав та почав відступати. Марко обережно підступав до нього, виставивши уперед руку з перснем. Посланець вив та ухилявся від смертельного для нього синього світла. 

Марко підійшов уже зовсім близько, всього кілька кроків відділяло його від собаки. Пес стисся, приліг до снігу, заскавчав. Марко простяг до нього перстень, зашепотів. І раптом пес випрямився та стрибнув. Марко не встиг зреагувати та впав назад, а собака вчепився йому в горло. Марко пручався, намагався схопити пса за загривок, але шерсть лиш димілася під його пальцями, обпікаючи шкіру. Параскева закричала та побігла рятувати сина, пускаючи в істоту сині промені з персня. Один за одним вони ставали тоншими та блідішими, наче втрачали силу. Вона схопила собаку за спину та намагалася підняти. Але марно. Посланець міцно вчепився в Марка, і той уже хрипів, задихаючись.