Розділ 2. Біла вежа

На щастя, бабуся майже нічого не розпитувала. Вона лише зраділа, що онучка нарешті спілкується з колегами та має хоч якусь компанію. Аліса вирішила поки що не казати про гурт: ще невідомо, що буде далі. Краще бабусі поки не знати. Скаже, якщо остаточно вирішить залишитися в гурті.

Спала Аліса погано. Снився загадковий шпигун у капелюсі. Він гнався за дівчиною, вона тікала серед незнайомих вулиць та дворів. Коли майже наздогнав, вона відчайдушно закричала, благаючи про допомогу… і прокинулася. Допомогла бабусі прибрати та повідомила, що йде на зустріч зі шкільною подругою. Та знову нічого не розпитувала. Рівно о дев'ятій Аліса вийшла з дому. Як добре, що двір порожній. А то ще якийсь із сусідів розкаже бабусі, що сіла до когось у машину. Уже двадцять три роки, а бабуся часом нею опікується, як маленькою. Про машину точно буде питати.

До під'їзду під'їхала новенька іномарка. Двері відчинилися, і звідти визирнула жінка у картатій хустці.

— Алісо, доброго ранку, — привіталася вона м'яким голосом. — Мене звати Параскева, я дружина Олега Васильовича. Він попросив мене сьогодні з тобою позайматися, ознайомити з усім.

— Доброго ранку! Куди ми поїдемо?

— До нас додому. Там безпечніше. І чужих очей нема, — Параскева жестом запросила Алісу до машини.

Аліса сіла на переднє сидіння й за звичкою подивилася на вікно кухні. Бабусі не видно. Це добре. Дівчина пристебнулася та мовчки уткнулася поглядом в дорогу. Параскева теж мовчала. Чи то не наважувалася заговорити, чи то просто уважно вела машину засніженими провулками. Аліса звернула увагу на незвичне вбрання жінки. Традиційна хустка з квітами, з-під якої визирала чорнява коса, дублянка з вишивкою по низу й рукавах, картата спідниця. Якби не знала, хто це, то подумала б, що співачка з народного хору. Образ Параскеви дуже контрастував з тим, як одягалися її чоловік та син, і лише перстень з блакитним каменем на середньому пальці нагадував, що вони з однієї родини.

— Далеко їхати? — Аліса нарешті перервала мовчання, зауваживши, що машина прямує до околиці міста.

— До Залісся. Там у нас будинок.

Дорога все гіршала. За містом її майже не чистили, тож довелося збавити швидкість, щоб проїхати засніженою трасою. Залісся вже проїхали, але машина не зупинилася. Аліса стривожилася.

— Чекайте, ми вже проминули Залісся, — зауважила вона. — Де ж ваш будинок?

— За селом, — Параскева відповіла спокійно, відчувши занепокоєння пасажирки. — Так усім краще. І цікавих очей менше. З нашими заняттями жити в місті чи в центрі села було в украй нерозсудливо. Чим менше непроханих цікавих, тим нам спокійніше.

— Ви, виходить, ховаєтеся від людей?

— І так, і ні. Ми допомагаємо людям. Але намагаємося не діяти привселюдно. Бо ставлення до наших може виявитися непередбачуваним. Ми обережні завжди.

— А хіба звичайні люди вірять в існування таких, як ви? Більшість моїх знайомих вважають потойбічні сили маячнею. А якщо й вірять у таке, то просто для галочки. Навіть моя бабуся вірить у різні замовляння та народні прикмети, але привидів та всяку нечисть не визнає. І мені в дитинстві не вірила, коли розказувала, що грала з невидимою для всіх дівчинкою.

Параскева зітхнула, трохи помовчала, потім відповіла:

— Твоя правда. Більшість не вірить. І це краще для нас, бо їм не цікаво за нами слідкувати. Але найбільша біда в тому, що ті, хто знає, хто ми насправді, це переважно люди впливові.

— Впливові? — здивувалася Аліса. — Хто саме? Політики? Бізнесмени?

— Ні. Але вони стоять за ними.

— Вони вам заважають?

— І таке буває. Поступово все поясню. Ну все, ми на місці.

Машина проїхала ділянку соснового лісу та зупинилася біля високого металевого паркана. Ворота відкрилися, і Аліса побачила Марка. Він привітав дівчину і допоміг вийти з машини через замети. Аліса оглянула двір. З трьох боків подвір'я оточував ліс, тож справді, охочих підглядати тут було небагато. Цегляний двоповерховий дім потопав серед плодових дерев та кущів. Перед ґанком стояли різьблені дерев'яні скульптури в людський зріст: з одного боку козак із шаблею, з другого — жінка з пучком трав у руці.

Параскева запросила Алісу до будинку. Тут теж усе здавалося дивним та незвичним. Аліса час від часу бувала в приватних будинках, проте ні в кого не бачила такої кількості сушених трав. Пучки з різноколірними квіточками звисали зі стін, зі стелі та з великої пічки, викладеної візерунчатими кахлями. В інтер'єрі вдало поєднувалися традиційні українські елементи з сучасними зручностями. Стіни та стеля, оббиті вагонкою, вишита скатертина на столі, дерев'яні меблі, козячі шкури на підлозі, різьблені сходи на другий поверх. Будинок здавався небідним, проте тут, на відміну від багатьох помешкань вітчизняних нуворишів, не спостерігалося дешевого шику на зразок ліпнини, позолоти, чи портретів у стилі “господар з дурнуватим виразом обличчя в одязі якоїсь історичної особистості”. 

Параскева наказала синові завести машину в гараж та розчистити подвір'я від снігу, а сама запросила Алісу за стіл та налила трав'яного чаю з домашніми пиріжками. Дівчина зробила кілька ковтків та зауважила незвичний смак напою. Мабуть, заварений з тих численних трав, що сушаться скрізь. Тепло приємно розтеклося тілом. Аліса відчула домашній затишок, хоча раніше ніколи не почувалася повністю розслабленою в гостях. У будинку панувала атмосфера тепла й захищеності, наче він міг вберегти від усіх негараздів навколишнього світу. Їй захотілося залишитися тут якомога довше. Аліса замріяно дивилася у вікно на сад, де Марко возився з лопатою, відкидаючи сніг з доріжок. Він на мить підняв голову, зустрівся з нею поглядом та підморгнув. Аліса, сама того не усвідомлюючи, відповіла щирою посмішкою. Параскева помітила це та закрила вікно вишитою фіранкою. Вона сіла навпроти Аліси та діловито склала руки, готуючись до важливої розмови.

— Алісо, бачу, тобі тут сподобалося. Це радує. Якщо тобі затишно й приємно, то й навчання пройде добре. Не забувай, заради чого ти тут.