Розділ 1. Знайомство з Лицарями

У суботу Аліса прокинулася рано. Їй наснився старий гурт. Вона стоїть за клавішами, а хлопці грають на сцені. Глядачі волають від захоплення та аплодують… Ох, які чудові були часи! Аліса не могла дочекатися дванадцятої, щоб нарешті прийти на репетицію. Спогади про гурт роз'ятрили душевні рани. Дівчині здавалося, що тоді вона була найщасливішою, але щастя так різко обірвалося, коли соліст несподівано переїхав. Отак завжди у житті: все чудово, все спокійно, аж раптом хтось тобі наче кидає на голову лопату холодного снігу…

Бабусі сказала, що йде на день народження до колеги. Так їй буде спокійніше. Хай думає, що в Аліси все добре, є друзі. А вони скоро дійсно будуть, Аліса була впевнена. Вона вийшла з дому раніше, щоб просто погуляти та подихати повітрям на самоті. Аліса любила бабусю, але останнім часом з нею ставало все важче уживатися. Чи то старість давалася взнаки, чи просто переживала за онучку, але весь час про все розпитувала, всюди давала поради, навіть там, де Аліса не просила й не потребувала. От і сьогодні вже було стала цікавитися, що то за колега і що Аліса збирається подарувати, тож дівчина придумала привід вийти раніше, щоб просто не вигадувати й не брехати вчергове.

Будинок культури самотньо стояв посеред площі. Тут завжди ходило на диво мало людей, мабуть, тому що всі магазини та кіоски тулилися ближче до вокзалу. У будинку культури тепер рідко проводилися заходи, а його приміщення за безцінь орендували різні громадські організації, дитячі гуртки та секції. Не дивно, що гурт Лео теж тут проводить репетиції. Аліса зайшла всередину та почала розглядати вестибюль. Мало що тут змінилося ще з радянських часів. Стіни з черепашнику, підлога з поцяткованої брудно-сірої плитки, всюди стенди з розкладами занять гуртків та малюнками учнів, фікуси та пальми у великих горщиках. Вздовж стін притулилися потерті дермантинові диванчики, на них сиділи батьки та чекали дітей, уткнувшись у телефони. Вахтер у скляній будці читав газету.

— Доброго ранку. Підкажіть, будь ласка, де тут проходять репетиції Лицарів Вежі? — запитала Аліса, нахилившись до віконечка.

— Га? — вахтер неохоче відірвався від газети. — У нас тут нема гуртка лицарів. Є малювання, театральний, танці, карате…

— Ні, мені потрібен не дитячий гурток. Тут о дванадцятій годині буде репетиція музичного гурту, дорослого. Там іще грає Леонід, такий високий, міцний, бородатий.

Вахтер почухав потилицю, пробурчав, відклав газету та зазирнув у журнал з розкладом.

— А, зрозумів! Ви б зразу казали, що гурт цих, як їх там… рокістів. А то в нас гуртів багато, знаєте, ще народні є, я ж назви всі не пам'ятаю. Їх репетиція в підвалі, щоб шумом не заважали дітям. Он ідіть тим коридором, останні двері справа, спускаєтеся в підвал, а там повертаєте наліво і входите у залізні двері. Та ви не переплутаєте, там наклейки всякі наліплені з тими рокістами.

Аліса подякувала та пішла за вказівками вахтера. Підвал виявився темним, так що довелося навпомацки спускатися сходами, підсвічуючи телефоном. От і двері з наклейками. Такі самі, як у Лео на дверях підсобки. Аліса прислухалася. Тиша. Ні музики, ні голосів. Дивно, вже рівно дванадцята. Може, запізнюються? Аліса несміливо постукала. Жодної відповіді. Посмикала за ручку. Зачинено. Може, подзвонити Лео? Засада, він же не дав свій телефон! Аліса ще раз постукала, вже голосніше. І диво, за дверима зашурхотіло, почулися кроки, хтось кашлянув. Загримів ключ у замку. Підвал освітило м'яке жовте світло. На порозі стояв високий худорлявий хлопець у чорних потертих джинсах та старій рокерській футболці. Темне хвилясте волосся спадало на плечі, відтінюючи бліде обличчя з глибоким поглядом сірих очей. Він оглянув Алісу та запитав:

— Доброго дня. Чим можу допомогти?

— Доброго дня. Я на репетицію.

Хлопець підняв брову.

— На репетицію? А хто ви? З адміністрації?

— Ні! Я прийшла на репетицію! Мене запросив Лео! — випалила Аліса, вже роздратувавшись.

— Лео? Запросив? Ну, тоді заходьте.

Хлопець пустив Алісу та зачинив за нею двері. Приміщення виявилося невеличким та напівтемним. Всюди стояли коробки, на стінах висіли плакати з гуртами. Інструменти розміщувалися на невеличкій подобі сцени. Окрім хлопця та Аліси, тут нікого не було.

— А… Ви… Наша прихильниця? — обережно запитав незнайомець.

— Прихильниця? — очі дівчини округлилися. — Лео хіба не попереджав?

— Ні. Він взагалі вчора не дзвонив.

— Засада! Вибачте, я не знала. Ні, я не фанатка. Лео запросив до вас клавішницею. Я раніше грала. Щось не так?

Хлопець вирячив очі та мовчав. Він оглядав Алісу, наче перед ним стояла не тендітна дівчина, а прибулець.

— Ні, ні… Все нормально, — відповів той, не зводячи з неї очей.

— Аліса, — вона простягнула хлопцеві руку, щоб вивести його зі ступору.

— Дуже приємно. Марко, себто Маркус. Я соліст, — він закивав, все ще витріщаючись на Алісу.

— Марку, я десь забруднилася чи порвала одяг? Чому ви на мене так дивитеся? — Аліса вже розлютилася не на жарт. — І де інші? Де Лео?

— Алісо, все нормально. Давай на ти. Просто не очікував, що Лео вже знайшов заміну нашому клавішнику. І… у нас ніколи не грали дівчата…

— А, зрозуміло. Так всі інші де?

— Запізнюються, як завжди. Ти почекай. Чаю поп'єш?

— Ні, дякую. Цікаво тут у вас.

Аліса підійшла до сцени й почала розглядати інструменти. Увагу привернув великий професійний синтезатор, мрія її життя, коли ще грала в гурті. Аліса згадала, що бачила такий в магазині інструментів кілька років тому. Їй дозволили спробувати на ньому пограти, але мрія так і залишилася мрією: він коштував надто дорого. А це що? Невже? Та сама подряпина збоку! Той синтезатор в магазині продавався зі знижкою через такий недолік, але грошей в Аліси все одно не було. Потім його купили. Невже вона його знайшла?

— Це… це він! — вигукнула Аліса та легенько погладила клавіші.

— Хто він? — перепитав Марко.