Пролог

Ця незвична історія почалася у звичайному офісі у звичайний нудний день. Після нового року роботи давали ще мало, бо клієнти ще не відійшли від святкування. Тож усі працівники просто сиділи за комп'ютерами та чекали на диво, тобто що підкинуть якусь роботу. Дивно: працювати мало хто любить, але й без роботи сидіти теж не хочеться. Дівчата про щось тихенько пліткували, а чоловіки обговорювали вчорашні футбольні матчі. Лиш Аліса сиділа осторонь. Її стіл стояв у кутку, тож ніхто їй не заважав займатися тим, що її захоплювало. Плітки та спорт дівчина недолюблювала і взагалі не дуже багато спілкувалася з колегами. В офісі її вважали трохи дивною, та й було за що: одягається неформально, весь час або мовчить, або шепоче собі під ніс незрозумілі слова. Насправді Аліса шепотіла слова та фрази з давніх мов, які вона вивчала. Робота перекладачки далася взнаки: разом з інтересом до мов сучасних прийшла зацікавленість мовами давніми. Ось і зараз, нудьгуючи без замовлень, вона залізла на сайт зі старовинними манускриптами та вивчала новий цікавий документ, який туди нещодавно додали: рецепт чогось чаклунського. Звичайно, в чаклунство і все з ним пов'язане Аліса не вірила, проте прочитати щось нове та збільшити словниковий запас ніколи не завадить.

Аліса вже майже дочитала манускрипт, як раптом до відділу увірвався начальник Іван Петрович. Ох, знову комусь дістанеться на горіхи! Петрович колишній військовий, тож дуже любить дисципліну і щоб усі чимось займалися, принаймні показово, навіть якщо в них нема роботи. Петрович завжди любив давати всім які-небудь завдання, часто безглузді, аби тільки зайняти працівників і не давати сидіти без діла. Він витер з лоба піт, пошепки вилаявся та оглянув усіх працівників докірливим поглядом. Пройшовся через ряди столів, зазирнув, хто чим зайнятий, потім вже голосно вилаявся й гримнув:

— Знову байдикуєте? Совісті нема! Ледарі! Ану працюйте!

— Так роботи зараз нема, — відповіла за всіх Аліса, не відриваючись від читання.

Петрович почервонів, стис кулаки й підійшов впритул до її стола. Аліса здригнулася й підняла на нього очі.

— Алісо! Як це роботи нема?

— Не дали завдання на сьогодні.

— І що, що не дали? Ви всі повинні працювати! Або хоча б показувати, що працюєте. Сидіть за комп'ютерами та набирайте якісь тексти, щось старе редагуйте, не знаю. Але щоб було видно, що ви працюєте. А що як вище керівництво прийде перевіряти, а ви тут байдикуєте? Скандал буде!

Працівники неохоче повернулися до комп'ютерів. Аліса зітхнула й відкрила старий переклад. Не дасть дочитати манускрипт, бюрократ старий! Петрович вже було попрямував до виходу, але чогось повернувся до Аліси. Та знову здригнулася. Начальник нахилився над її вухом і прошепотів:

— Алісо, треба серйозно поговорити. Вийдіть зараз зі мною в коридор. Негайно, — Петрович постукав пальцями по її столу.

Аліса мовчки піднялася з-за стола й пішла за начальником. Його тон вказував на те, що знову сваритиме. Завжди знаходить, до чого причепитися. І вічно Алісу колеги роблять крайньою. Хтось наробив помилок, а вона винна. А що вона зробить? Колеги всі товаришують, тісно спілкуються, а вона сама собі в стороні. Не розуміють її дивних захоплень, задумливості, небагатослівності. Жінки ще й глузують з її неформального одягу. Вони всі гламурні, в стразиках та квіточках, а Аліса готка: чорний строгий одяг, довге чорне волосся, темні тіні на очах, така само темна помада, грубі черевики на тракторній підошві. Нема серед колег у відділі жодного неформала — не пощастило, так не пощастило. Аліса навіть не знала, за що її більше зневажають: за хобі чи за одяг.

У коридорі начальник роззирнувся, щоб раптом ніхто не підслухав, тоді видихнув і промовив до дівчини:

— Алісо! Мені тут розказали, що ви…

— Іване Петровичу! Я вже вам не раз казала: не треба валити всі помилки у відділі на мене! Я лише перекладач! Але весь час лише я у всьому винна!

Начальник почервонів і розлютився.

— Алісо! Я не договорив, а ви мене перебиваєте!

— Вибачте…

— Вибачаю. Цього разу. Так дослухайте нарешті. Дійшли до мене чутки, що ви стабільно ігноруєте дрес-код та інші правила нашої компанії. Я розумію, що молодість і все таке, але ж ви в колективі, тож повинні слідувати якимось правилам та нормам. От що зараз на вас надіте, ви мені вибачте? Чому все чорне? У нас дрес-код: темний низ і світлий верх. А що це за взуття? У нас, згідно з правилами, жінки повинні ходити у туфлях чи чобітках на невеликому підборі, а у вас якісь грубі гів… якісь черевики, як берці з армії. Щоб з понеділка негайно почали нормально вдягатися!

Аліса не на жарт розлютилася. Слова керівника заділи за живе.

— Іване Петровичу! Здається, ви знаєте, але я нагадаю. Я сирота. Живу з бабусею, пенсія в неї маленька. Більша частина моєї зарплати йде на їжу, комуналку та ліки для бабусі. За що мені купити одяг до понеділка?

Іван Петрович щось пробурчав, почухав потилицю, потім відповів:

— Гаразд. Якщо така ситуація, то ходіть вже так. Але потім по можливості купіть щось пристойне. Хоча б у секонді. А раптом вище керівництво вас побачить? Ну, ви зрозуміли. 

— Мені вже можна повертатися до роботи?

— Зачекайте. Я ще не все сказав. Тут мені розказали, що ви в робочий час займаєтеся якимись підозрілими справами.

— І якими ж?

— Читаєте якісь… як їх там… старовинні книги та документи.

— Ну так. Я вивчаю давні мови. Мені як перекладачу це необхідно для перекладу старих текстів чи застарілих слів.

— Наша організація такі тексти не перекладає! Тож негайно вам наказую припинити читати будь-що, що не стосуються роботи! А якщо директор побачить? Буде наганяй і вам, і мені. Алісо, ви зрозуміли? Алісо!

Аліса не чула. Всередині все кипіло та лютувало. Вивчення давніх мов — її хобі, сенс життя, що додає хоч якоїсь радості до сірих буднів. Яке кому діло, що вона читає, поки немає роботи? Он колеги то серіали дивляться, то в ігри грають, але їх чомусь за це не лають! Знову начальник причепився тільки до неї!