Розділ 7. Збіг чи ні?

Після репетиції Сашко ішов додому сам. У інших Лицарів були свої справи, ну а йому — хоч якась свобода. Завтра вихідний, а сьогодні ще є що робити. Теплий літній день зовсім не підіймав настрій. Наче й на роботі все добре, і з мамою, і з друзями, але… Сашка все ще гнітила трагічна смерть брата. Начебто все з’ясували, але… Щось тут не так, що не збігається… Але що?

Сашко мимоволі згадав усе, що знав про Артура до смерті. По правді, не надто багато, адже останнім часом вони спілкувалися рідко, та й то “офіційно”, на сімейних святах. Але, обдумавши нещодавню розмову з дядьком, він виявив дещо, що тепер його непокоїло. Сашко завжди вважав брата позитивним, товариським та життєрадісним. Той при нагоді розповідав, що має багато друзів, усім у житті задоволений, має грандіозні плани стати дизайнером. А от дядько визнав, що друзів у хлопця майже не було, та й ті, що були, то друзі за студією малювання. Тобто по суті колеги, а не друзі. Все одно що Сашко всіх працівників своєї лікарні назвав би друзями. І взагалі дядько згадував, що Артур останнім часом майже не виходив на вулицю, малював чи дивився аніме.

Сашко задумливо хмикнув сам до себе, зупинився й сів на лавку у сквері. І справді дивна поведінка для старшокласника. Він пригадав себе в роки Артура: прогулянки до темряви, зависання у друзів, близьких і не дуже, поїздки, дні народження та інші свята. Порівняно з ним Артур був просто відлюдником. Виходить, хлопець брехав двоюрідному братові? Бо дядько казав правду, це точно: під дією персня не збрешеш. А може, і не брехав, справді був дружнім, а відлюдькуватим став не так давно? І справді треба було частіше спілкуватися. Особливо після того, як виявив у Артура здібності. А що як відлюдькуватість пов’язана зі здібностями? Що як Артур бачив не лише домовиків і боявся чогось на вулиці? У самого Сашка було дещо схоже. Він не встиг розказати друзям про сусідку, справжню сутність якої виявив, коли вже вчився в університеті, а так би й не знав, що то насправді не звичайна мила жінка. Ще б пак: сусідка-демониця — таке нечасто буває. Добре, що незабаром зустрів Олега Васильовича, вступив до гурту і з допомогою нових побратимів упорався з небезпечною істотою. А от Артурові так не пощастило. Сашко знову картав себе за те, що не розповів братові усю правду.

Ну, що сталося, те сталося, а диск треба повернути. Набрав дядька Сергія — той був удома. Не гаючи часу, Сашко сів на маршрутку й поїхав до нього. Тітки Тамари не було. Це й добре: Сашко саме подумав ще дещо розпитати, а на одну людину вплинути простіше, ніж на двох відразу. Звичайно, це вже не допоможе, але, можливо, стане в пригоді. Хіба мало навколо таких самих підлітків, які несподівано виявляють у себе здібності та божеволіють? А що як Сашко чи інші Лицарі зможуть їм допомогти, попередити нові трагедії? У тому й полягає сенс їхнього життя, місія, про які прості люди й не здогадуються, проте живуть спокійно й не страждають від нечисті.

Дядько впустив племінника та пішов на кухню заварити чай. Сашко зітхнув і приготував перстень. Перед застосуванням магії на людей він тепер завжди вагався, навіть якщо це було необхідним. По правді, Сашко все частіше картав себе, що саме через вплив на Машу, покійну дівчину, та час від часу з ним сварилася й зрештою поїхала в те злощасне місце, де й загинула. Він хотів зробити дівчину менш підозрілою та ревнивою, але, може, навпаки зробив ще й черствішою та байдужішою до коханого.

— Сашку, іди сядьмо за стіл, чого стоїш? — Голос дядька відірвав від похмурих спогадів.

— Зараз іду. — Сашко завагався, а потім дістав диск із рюкзака. — Я приніс диск, який ми у вас брали. Поставлю по поличку, добре?

Дядько Сергій байдуже пробурмотів щось невиразне. Сашко зайшов до кімнати покійного й іще раз озирнувся. А що як пропустили якусь деталь, а вона може виявитися важливою? Може, були якісь передсмертні записки? Він поставив диск на місце, озирнувся і, впевнившись, що дядько й не думає виходити з кухні, присів біля шафи, вирішивши ще раз проглянути її вміст. Ага, ось шкільні зошити, затиснуті між книгами з мистецтва та коміксами. Сашко дістав їх, погортав. Звичайні зошити з малюнками на полях — видно, Артур так розважався на нудних уроках. Сашко вже хотів поставити зошити на місце, як тут з одного зошита випав іще один — з котиками та квіточками. Дивний вибір для хлопця! Сашко нахилився, підняв зошит і прочитав ім’я: Аліна Кучеренко. То це не Артурів зошит! Певно, взяв у однокласниці, та так і не встиг повернути…

Тут Сашка осяяло. А що як знайти цю дівчину і під приводом того, щоб повернути їй зошит, трохи розпитати? По правді, Сашко був упевнений, що батьки не знали усіх подробиць про життя покійного сина. Може, однокласниця розповість щось таке, що виведе на слід? Тим паче перстень завжди можна…

— Сашку! Ну ти йдеш? Мені скоро на зустріч з товаришем треба! — гукнув дядько з кухні.

— Зараз, хвилинку, — відповів Сашко, швидко заховавши зошит у рюкзак.

***

Від дядька Сергія Сашко нічого нового не дізнався, тож вирішив спробувати “промацати” однокласницю — такий збіг із зошитом здався йому явно не простим, а знаком до дій. Аліну Кучеренко Сашко знайшов без зусиль — просто у друзях на сторінці Артура. Написав, представився, пояснив ситуацію, навіть скинув фото зошита, щоб раптом іще не прийняла його за якогось шахрая. Дівчина швидко відповіла. Так, справді давала однокласнику зошит з алгебри — Артур зі своїми заняттями малюванням не встигав робити всі домашні завдання — та так і не віддав, а потім уже скінчився навчальний рік. Прикро, що так усе сталося, але повернути зошит була б не проти — згодиться для навчання у виші. Так, звичайно, зустрінеться з Сашком, та хоч сьогодні ж увечері.